— Нежонатому пху,— кажу,— а жонатому й жінка в очі наплює.
— Вона ні пава й ні гава, ні до села й ні до города, ні до ліса й ні до біса, то хай тепер сама спробує покалантарити на цьому світі, хай сама себе кусає та горлянку перегризає.
— Тепер, Трохиме Трохимовичу, можеш і попарубкувати,— сміюся.— Бо хороший вус, як то говориться, знайде собі кус.
— А тобі, Хомо, хочу могорич поставити. Гайда в червоний куток, там дещо маю...
В червоному кутку мав стару солдатську планшетку, а в планшетці — пляшку сивенького самограю, хліб і шматок сала. Я й не питаю, за що могорич, бо могорич — полюбовна річ, що до рота попало—те не пропало. З горла пляшки смикнули, хекнули, загризли, тоді зоотехнік обіймає мене, цілує й каже:
— Велике тобі спасибі, Хомо Хомовичу!
— За віщо дякуєш, Трохиме Трохимовичу?—торопію.— Хоч із доброї губи добрі й слова твої, та до тями ніяк не візьму.
— Що по правді живеш, не з отих, що брешуть, мов шовком шиють, не слизькоязикий. На тебе дивлячись, і самому закортіло не собачими стежками ходити, де ото ведмідь щебече, а на пряму дорогу вибратись.
— Хіба ти, Трохиме Трохимовичу, не на прямій дорозі? — дивуюсь.
— Я весь час у тому краю, де курей доять, а вони яйця несуть.
Не інакше, міркую, як процвітає якесь окозамилювання на фермі, зоотехнік причетний і тепер хоче покаятись.
— Все, годі! — розпалювався зоотехнік, і ситі перепели його очей пурхали під пшеничними бровами.— Брехень багато, а правда одна, хочу по правді, а не ото правити три копійки за решето бруньок. Давай, Хомо, вип’ємо цієї проклятої, бо пробудив мою совість.
— Значить,— кажу,— якби не збудив твоєї совісті, то й не розлучався б зі своєю жінкою?
— Суща істина,— радісно гримнув Невечеря,— на своє щастя.
— Авжеж, тобі тепер таке щастя, що ти й на киї випливеш... Тільки, Трохиме Трохимовичу, нащо приплітати мене? Ще гадатимуть, що насовітував.
— А ще тобі, Хомо Хомовичу, спасибі за Христю!
Й знову лізе цілуватись, наче я дівка чи бодай біля дівки вилежувався вночі.
— За яку Христю? — питаю.— За нашу яблунівську доярку?
— Ага, за нашу яблунівську доярку.
— А чому,— питаю,— ти, Трохиме Трохимовичу, дякуєш за неї?
— Кинь, Хомо Хомовичу, прикидатись отим, що голосний, як дзвін, а дурний, як довбня. Дякую за те, що чоловічою своєю роботою часто помагав Христі. Хіба я не здибав тебе на її хлівці, пам’ятаєш, коли сніпки вшивав? Совісна ти людина, ох і совісна, помагав Христі, як рідній, а вона ж тобі чужа-чужаниця. Ось твоя совість і збудила мою, що задрімала та закуняла.
— Зовсім не чужа-чужаниця,— кажу, наминаючи хліб із салом.
— Еге, говори-балакай!.. І не кум, і не сват, і не дядько рідний. її рід і твій рід, може, тільки ночували поряд.
— Не забувай, Трохиме Трохимовичу, як її сина звати.
— А як звати? Хомком!
— Отож-бо й воно, що Хомком та ще й Хомовичем, а на прізвище записаний Борозенний, як і в матері.
— То й що?
— Виходить, наче й сином доводиться мені.
— То й що?
— Значить, Христя не чужа-чужаниця, раз маю від неї названого сина.
— Повтори, Хомо, а то я щось недочувати став.
— Раз маю від Христі названого сина, то, можна сказати, вона теж начебто кимось доводиться мені.
— Ким же має доводитись Христя, коли маєш рідну жінку Мартоху, а живеш на позичках в Одарки Дармограїхи?
— Трудно сказати, Трохиме Трохимовичу, а тільки доводжусь якоюсь незареєстрованою ріднею. Бо сам добренько подумай: для Хомка Хомовича я названий батько, а для його матері вже ніхто? Е-е, для матері мого названого синка я, либонь, маю доводитись названим чоловіком.
— А хто ж тебе називає Христиним названим чоловіком? Сам називаєш?
— На перших порах, може, й сам.
— Ти, Хомо Хомовичу, як ота ворона: хоч мала, а рот має великий.
— Чому так?
— Чому? Тому що ворона великий шмат м’яса ковтає.
Зоотехнік Невечеря знову випустив на волю вільну свій
розсипчастий сміх, схожий на скаженого в своїх веселощах дракона, й той дракон-громобій стрясав червоний куток так, що стіни розсідались, що стеля могла впасти на голови.
— Ха-ха-ха! Ти, Хомо Хомовичу, говориш, мов на лопаті вивозиш. Та годі городити теревені.— Обличчя в зоотехніка спершу звечоріло, далі споночіло, перепели очей повтихомирювались, наче в гніздечках повсідались.— Маю сказати тобі, шановний, що твій названий синок Хомко Хомович зовсім ніякий не Хомович, правда?
— Воно правда, але так Христя забажала записати в метриці.
— А ще маю тобі сказати, що твій названий синок доводиться мені рідним сином.
— Га?
— І ніякий він не Хомович, а справжній Трохимович.
— Що?
— І не бажаючи, щоб мій рідний син при живому батькові та й ріс форменим базбатченком, я, Хомо Хомовичу, таке надумав. Я надумав одкинутись од своєї баби, з якою не надбали дітей, як ото й ти не надбав із Мартохою, і переметнутись до Христі й до своєї рідної крові.
Спершу мені гадкувалось, що зоотехнік наговорив сім міхів горіхів та сім міхів гречаної вовни — і всі неповні. Бо як чоловіки вип’ють по чарці, то, буває, й до діброви чути їхні розмови, і нащо їм музики, коли в них довгі язики! Але чи додумався б Невечеря сам себе оббріхувати? Й стало на душі так, наче ось щойно зоотехнік,— який і шилом уміє поголити, який бачив лози і верболози, був на коні й під конем,— обікрав мене, обшахраював, та ще й досі тримає обидві руки в моїх кишенях.
— Сина тобі, Трохиме Трохимовичу, не віддам,— сказав так, наче печатку поставив.
— О, пилюгу пускає в очі! Як це ти можеш мені й не віддати мого сина?
— У метриці не ти записаний, а я, то чого мав би вступатись?
— Хомо Хомовичу, але я ж справжній батько, віриш?
— Може, й вірю, то що з того? А документ на мене! А проти документа ні з якою правдою не попреш.
— Доможусь через суд!
— Спробуй — не ти мене затягаєш по судах, а я тебе, Трохиме Трохимовичу.
— Значить, ти не хочеш дитині повернути живого батька? Волієш, щоб дитина була безбатченком? Не Трохимо— вичем, а Хомовичем?
— Ага, Хомовичем,— кажу вперто.
— Значить, сам не годен спромогтись на дитину, то хочеш крадене привласнити.
— Ти де раніше був, га? Чому не признавався батьком зразу? Тоді, коли документ оформлявся? Навіщо Христі життя збавив, га? А тепер, бач, від своєї ялової баби та надумав перекинутись до Христі, бо та з приплодом. Не віддам Хомка!