— Тю, окаянний,—стетеріла Мартоха.— Метелика надумав ловити... Авжеж, дурним бути — не дуби гнути...
Метелик моторно вивернувся і, тріпочучи крильцятами, полинув понад травою. Подеколи вітер прибивав його низько до землі, подеколи подих близької бурі збивав кволе тільце вбік, і мені здавалося, що метелик ось-ось дасться до рук.
— Хомо сердешний, не будь отим вухатим, що в нього вітру багато, схаменись! Навіщо решетом у воді зірки ловити, коли треба телицю шукати...
Метелик — живий дух мого дитинства, його невловна радість, його рожева мрія — не боявся ні потопу, ні віяння загибелі, метелик линув над спечаленою землею, ведучи мене за собою, наче на невидній ниточці.
— Хомо любенький, сім літ минуло, як музика грала, а ти ще й досі скачеш... Ой лишенько, навіщо все життя з тобою тягалася, чом вчасно не відцуралася, бо ж у голові твоїй — наче в пеклі пекельному — нічогісінько не видно.
Метелик, тручуваний туди-сюди вітром, пурхав і пурхав уздовж берега, де скипала смоляна вода, я намагався зловити це химерне чудо, наче від порятунку метелика залежала майбутня доля всієї Яблунівки, а тим часом ринув дощ. І за його холодними батогами, і в його хистких лозах не стало видно корабля з ангелоподібною нечистою силою в образі листоноші Федора Горбатюка, в тенетах зливи пропала моя рідна жінка Мартоха, зблякла й погасла вся Яблунівка, ось тільки метелик не зникав, пурхав і пурхав, жеврів і світився, а я все квапився за метеликом, усе не втрачав надії порятувати його, нерозумного. Бо начебто він і був саме тим найдорожчим, що складало суть мого життя й що слід було неодмінно порятувати,— не так, може, для себе, як для Хомка Хомовича і для всіх інших маленьких дітей, що через сім днів після потопу гратимуться в яблунівських лугах. Притомлений, змокрілий, та з непогасними жаринками на крильцятах, метелик уже був зовсім близько, я побіг хутчій по мокрій щириці, по слизькій лободі — й ось він, нарешті, у курінці моїх долонь, в їхньому прихистку.
І я відчув, що опинився в морі води, якою хмари пролились на світ. Вода хутко прибувала — спершу по коліна, далі по пояс, згодом по груди — і я спробував плисти. Але як ти плистимеш, коли долоні, зімкнувшись, бережуть упійманого метелика, охороняють химерне диво, не відпустять нізащо. Я квапився туди, де в дощовому мороку мав стояти корабель, а вода вже сягала по плечі, далі по очі. І вже очі мої потонули у морі, що зімкнулось над головою, і вже я плив під водою, тримаючи в пригорщі метелика, диво з див, чудо з чудес, найзвабливішу мрію з усіх мрій свого дитинства...
Плюскіт дощу бився у вухах зграєю розтривожених бджіл, тяжким чадом пригнічував голову, в якій потроху розвиднялося, скресали в ній думки й почуття, а коли добре розвиднилось, а коли добре скресли думки й почуття, знайшов я себе раптом у гречаній соломі та в горохвянці на горищі колгоспного корівника. Й мимоволі підніс до очей долоні, бажаючи поглянути на врятованого метелика.
Проте на шкарубких долівках моїх долонь метелика не було.
Зосталось відчуття доторків його крил, тріпотливого тільця, якесь вітряне відчуття його польоту, але самого метелика не було, наче лунь вхопила.
Навпомацки налапав драбину, спустився по щаблях із горища в корівник, де пахло гичкою, жомом, сіном і молоком. ї найперше, що у напівмороку впало в очі,— це врятована мною від потопу худоба, що лежала на теплій підстилці, ремигаючи й зітхаючи. І з великої радості почуваючись старим дурнем, що дурніший од усіх молодих дурнів, я ступив до врятованої мною корівчини й поцілував межи кручені роги. А вона, рекордистка і ударниця, поглянула вдячними — у віночках довгих, жіночих вій — очима й ніжно мукнула...
Яблунівка після потопу була ще краща, либонь, ніж до потопу. Вода майже вся зійшла, лиш подекуди великі калюжі дригоніли од вітру, й дерева стояли, мов хлющі. Трапився собака, що біг понад ставом, гуси пливли вервечкою по хвилях, табунець качок. Собака, вгледівши мене, вдячно гавкнув, гуси загелгали, качки закахкали. Я приглядався до ставу в темній рамі з рогози, очерету і верб — рятівного корабля вже ніде не було. Ось там же він стояв, під шелюгою, в леваді тітки Вівді Оберемок, нашої яблунівської самогонниці, а ген біля тієї верби в зловісному світлі блискавки явилась була мені Мартоха, кличучи шукати капосну телицю. А там он я біг за метеликом, що перелітав між трав та бур’яну...
Врятована Яблунівка була сумирна й по-осінньому печальна, мовби й досі переживала жаску гіркоту недавньої пригоди, що благополучно закінчилась.
Змучений і щасливий, я снував солодкі гадки про Яблунівку: ростіть, дерева і трави, розмножуйтесь, птахи, звірі, гаддя й колгоспна худобо, живіть у щасті, молоді й старі, розумні й дурні, щирі й улесливі, дурносміхи й насмішники! Живіть доброю волею свого рятівника Хоми Прищепи, який жодному з вас не пошкодував місця на своєму кораблі.
У вечірніх сутінках ішов назустріч листоноша Федір Горбатюк, зовсім не схожий на ангелоподібну нечисту силу зі святими крильми за плечима, і я чомусь, не бажаючи здибатися з ним і вступати в теревені, хутенько звернув у бічну вуличку.
XXXII. НЕ ПОГОВОРИВШИ З ГОЛОВОЮ,НЕ БЕРІТЬ РУКАМИ!
Стоять вила, на вилах короб, на коробі махали, на махалах зівали, на зівалах шмаркали, на шмаркалах зеркала, а на зеркалах єль.
Чи годні втямити, про що йдеться в цій загадці? Або інша загадка.
Стоять два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка.
За всіма цими маскуваннями першої і другої загадки криється дуже проста розгадка. Йдеться про людину — хай народилась вона в Яблунівці, у Малих Дубових Грядах чи в Сухолужжі. Й не тільки на нашій землі, а десь у Палестині чи в Японії. Але дивно: от про яблунівського колгоспника можна, либонь, сказати, що в нього не обличчя, а — густий ліс, чисте поле, два соколи, бомба, тромба і брехач. А вже так про японця, здається, не скажеш. І про його язик не скажеш, що — шотовило-мотовило попід небеса ходило, по-турецьки заводило. А от коли про Яблунівку йдеться, то тут про будь-чий язик так можна сказати — хай то буде Одарка Дармограїха, дід Гапличок чи фуражир Ілько Дзюнька. І про будь-чиї зуби можна сказати, що то — на червоній поличці білі курчата сидять. І про сивину яблунівського діда — упав сніг на гору й ніколи не згине.