Позичений чоловік

Страница 51 из 108

Гуцало Евгений

— Мартохо! — покликав я, спиняючись на вулиці в смутному затінку осінніх яворів.

Очі вмить ожили в Мартохи — наче двоє куцих, що залежались у соломі, хтось наполохав, і тепер вони ладні бігти в світи, щоб солі їм на хвіст не насипали.

— Хомо!

І хоч досі йшла, як припутень чи як кручена курка, тепер у її ноги мовби смерчі вступили, й Мартоха вихором кинулась до мене.

— Мартохо! — тільки й годен мовити.

— Хомо! — лиш і здатна відказати Мартоха, бо, видно, язик у неї теж не повертається, а сидить, мов чорт на грошах у болоті.

— Чого ти йдеш так, наче тобі бабуся сниться? — питаю.

— Ой, не питай, Хомо! — колихається під коромислом туди-сюди Мартоха, мовби ведмідь у танці.— Сам добре відаєш! Жалко мені за тобою, страх! Ще трохи зосталось тобі в Дармограїхи бути, а здається — наче цілий вік попереду в розлуці! Думала: хитра я молодиця, що й без міри змелю, а насправді — отямилась, як дурень у ягодах.

Та й геть почвалала, неначе старорежимна ступа,— водилися такі в Яблунівці ще до колективізації і навіть після неї.

Глянув я вслід, а в Мартохи за спиною теж хатка-марево, з волоконець бабиного літа виткана, а в тій хатці зараз ні однісінької живої душі, пустельно, мов у зимовому полі. Стривай лишень, а що там на покуті? І я слідом за Мартохою подався, щоб роздивитись. Ішла вона, значить, як на завтра, несла відра з пранням на коромислі, а за плечима хатку, а в хатці на покуті — мій-таки, Хоми Прищепи, портрет, який там ніколи не висів, а досі в скрині валявся. Я був на тій картці при солдатських вусах, із зорею на пілотці, із такими чортами в очах, що живому гітлеряці й не показуйся — умре зо страху.

Таким мене сфотографовано на війні перед форсуванням Вісли.

Придивившись іще пильніше до Мартошиної хатки, під причілковим вікном застеріг я телицю, за яку відбував у Дармограїхи. Телиця, прив’язана до кілка, скубла траву під ясеном, і біля неї повільним колесом червоного вогню туди-сюди перекочувався півень. І дивно: хоч би тобі крихта любові до телиці ворухнулась у серці! Серце мовчало, мов сіре каміння понад берегами яблунівських ставів.

Мартоха, горблячись, геть ішла, химерна хатка на її плечах стала невидною, а я гірко міркував про своє життя: ні те, ні се, ні третє чортзна-що! Спасибі волоським горіхам, що хоч трохи додали розуму, та як цим розумом скористатись? А може, така сама хатка є і за моїми плечима? І я став крутитись, обертаючи голову назад, щоб угледіти, а хіба вгледиш, коли й та хатка, якщо є, теж крутиться, весь час зостаючись невидною...

XXX. ОЙ ТАМ НА ДОЛИНІ ЖУКИ БАБУ ПОВАЛИЛИ І СОРОЧКУ ЗНЯЛИ!

Авжеж, ніхто без пригоди не проживе, а що вже тоді казати про Хому Прищепу, на якого завжди пригоди самі сиплються, мов град на дурного голову! То, дивись, ускочив я в халепу якусь, мов жаба в жар. То, дивись, на районному ярмарку поживився я шуриками-муриками, як пес макогоном. А хіба з поминок, де добрим словом згадували бухгалтера артілі "Барвінок" Петра Зосимовича Вараву, я не пішов, як мовиться, без підошов? А хіба ото з дідом Гапличком у чайній розмовляючи і двох шпигунів, що прибрали подобизну котів, алкоголем напуваючи, я не набрався життєвих мудрощів, як борщу на шило? І хоч від напасті не пропасти, та маю таку вдачу-звізду, що напасть і на гладкій дорозі здибле, що ж тоді казати про круту чи горбату!

Поширилась чутка по Яблунівці, що хоч я і рядовий член артілі, що хоч я і старший куди пошлють, і з вигляду майже нікудишній (ну, грибок маслючок, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов), та начебто водиться за мною велика сила. Що начебто здатен я не те що на тракторі орати чи якимось іншим сучасним сільськогосподарським агрегатом землю обробляти, а запрягти чорта в ярмо (отого чорта, якого ліквідували разом із відьмами, релігією і попами), та й чортом землю плужити, й чортовим умінням ріллю зерном засівати. Що, мовляв, можу податись до чайної яблунівської — і не побоятися з самим дідьком горіхи гризти, вгамовуючи спрагу якщо не жигулівським пивом, то червоним міцним вином, а то й портвейном таврійським. Що, мовляв, я такий хитрий крутій, кручений— верчений, сіяний-шеретований, аж зумію самого чорта зі світу звести, зумію з рогатого наготувати солодкого м’яса, ще й у підливі, з білих грибочків та лаврового листя зметикованій, гостям-застольникам поставити!

До моїх вух доходили легенди й казки, а що легенди й казки споконвіку мають звичай змінюватись до невпізнанная, то, звісно, мені здавалось, що в побрехеньках яблунівців ідеться не про мене, а про якогось іншого Хому Прищепу. Не те що не з нашого села, а й з іншого району та іншої області.

Подейкували, що, тільки глянувши на першу-стрічну жінку, я міг сказати: "Ось іде вдова, в якої замість серця світить, та не гріє зимове сонце". Або: "Ось іде мачуха, бо від неї віє грудневим теплом". А чи: "Ото поїхала скупа скупердяйка, бо губи в неї бринять, наче павутинки на вітрі".

І хоч я завжди славився господарським хистом і хазяйським умінням, але ж у своїй майстерності міри не перебирав. Скажімо, хоч і як би старався, та ликом, як говориться, пастернака не викопав би. Але ж пустили поголос, що я здатен,— об заклад побившись чи коли дуже закортить,— колгоспним волом Охламоном, кривим на задню ліву ногу, зайця наздогнати в чистому полі. Або ж що я здатен качку дику (на яку інші мисливці йдуть із рушницею та з добрим собакою) голими руками зловити, самим поглядом обскубти й зварити не в казані, а в пригорщі — й то без води! І, мовляв, я такий учений, що ліпше за щуку знаю щучу науку, можу навчити плавати й дрібну рибу ловити; що годен перевчити орла співати, солов’я щебетати, а жабу-ропуху кумкати по-моєму.

Як би вам на світі велося, якби довкруг таке плелося та верзлося?!

Осінь — пора весіль, а в голови колгоспу Михайла Григоровича Дима якраз дівка стала на порі. А коли дівка дозріє, то треба дивитись, щоб не перезріла, бо дівка — це такий овоч, який не законсервуєш, бо дівка — це така ягода, яку не засушиш на зиму. Дівчина — це те літнє наливне яблуко, яке любить, щоб його зірвали саме впору. І хоч кажуть, що лакома вівця до солі, коза до волі, а дівка до нової любові, та то не про Катрю, не про головишину дочку: і вродлива, і розумна, і скромна, і шаноблива. Скінчила школу, за бібліотекарку стала в яблунівській бібліотеці, свої хлопці підсипатись до неї побоювались, то вона приманила собі жениха із Сухолужжя, поблизького села.