Так посидівши із малям на руках (мов на іконі, на якій малюється богоматір із своїм богорівним сином), Христя поклала сонне немовля до ліжечка, накрила ковдрочкою, а я, підсунувшись ближче до ліжечка, милувався Хомком Хомовичем і розказував йому казку-нісенітницю. А щоб не розбудити, розказував потайки, без голосу:
"Вилетіла сорока на дерево, сіла та й дивиться, а рак виліз із води та й лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе..."
XXII. БУВ СОБІ ЦЕБЕР, ПЕРЕЦЕБРИВСЯ, МАВ ДІТИ ЦЕБРЕНЯТА-ПЕРЕЦЕБРЕНЯТА
Краще б, як то мовиться, тієї неділі понесло на папороть— могили та на Щокотин слід, аніж із Одаркою на ярмарок у район! Бодай би мені в той день було поїхати в колгосп на роботу волами або коростявою конячиною, аніж прудко— колесим автобусом на оте торговельне тирловисько! Бодай мені було в той день не пилось і не їлося, ніж потрапити туди, куди не дуже й хотілося!
Після цих клятв-прокльонів самому собі ви, звісно, догадуєтесь, що випало мені не з медом і непереливки. Але я ж на тертці тертий, на шатківниці шаткований, на терниці битий, у м’ясорубці рубаний, у макітрі макогоном туди— сюди гнаний, сіллю посолений, перцем приперчений, лавровим листячком здобрений, калиновою ягодою прикрашений,— отже, отакий, як бачите, заслужений, якось мусив викручуватись і, звісно, викрутився.
Примостив я Дармограїху за рундуком, де вона продавала на цей раз простенький городній та садовий товар (ну, груші, яблука, сливи, помідори та моркву), а зовсім не такий товар, як людське життя, що ото колись було нам приверзлося вві сні. Прилаштувавши, значить, Дармограїху, сам я надумав трохи повештатись по ярмарку, поштовхатись ліктями серед покупців-продавців. Матінко, що таке ярмарок у районі! Багаторукий, багатоокий, багаторотий та довгоязикий, він продавав і купував усяку всячину, зібрану докупи, мовби чиєюсь фантазією з рога достатку тут висипану! Телята живі й зарізані; свині метушливі та порскі, а також заколоті; півні з голосистими лудженими горлянками, а також із горлянками перетятими. Чоботи ялової шкіри, свинячої шкіри, телячої шкіри, кирзяки-громаки, гумові, непромокайки, а також усякий товар — халявки, передки, виточки, підметки, підкови, набойки — на пошиття нових чобіт. Крам — шовк, сатин, перкаль, рубчик, полотно, повсть, бая, фланель, а також сукні, спідниці, сорочки, штани. Посуд — залізні сковороди, чавунні баняки, глиняні гладущики та друшляки, фаянсові чашечки, порцелянові вазочки. А ще, звичайно, жіночі прикраси, здебільшого саморобні брошки та ковтки до вух, якоїсь підозрілої вартості персні та каблучки, чудернацькі шпильки й запонки.
Ходжу по ярмарку, який торгується, лається, божиться, усміхається, підлещується, плаче, регоче, дивиться то прямо, то зизом, то спідлоба, то й зовсім по-вовчому, який
щось обіцяє, щось бере, щось ховає, щось назад повертає,— отож, ходжу по районному ярмарку, наче у Вавілон потрапив, і так мені чудно на душі. Чудно! Бо якийсь я тут зайвий, як отой славнозвісний Марко, котрий, як пригадуєте, вчасно не вигулькнув із конопель, а так і зостався сидіти, засекречений, у коноплях. Бо я тут не продаю, не торгуюсь, не пробую когось обманути — й мене ніхто не силкується обдурити; не думаю залізти в чужу кишеню — і’ в мою ніхто не лізе, бо там тільки вітер свистить. Чудно! І весело міркується мені, що на ярмарку справді двоє дурнів, вони так парами й повилаштовувалися скрізь; той, хто продає, і той, хто купує. В такому разі, хто ж я такий?
Тиняючись-вештаючись, потай зловсміхаючись та зловтішаючись, доплуганився я до магазину, на якому було почеплено вивіску "Промтовари". Що ж там за промтовари, міркую, зазираючи у вікна. Та хіба зазирнеш, коли на кожному вікні по дерев’яній ляді та ще хрест-навхрест залізними штабами взято! Хотів стрельнути всередину оком через замкову щілину в дверях, як хтось питає за спиною цікавим, засапаним голосом;
— Що дають?
Оглядаюся — стоїть переді мною мордяка така, наче об неї дохлих кошенят б’ють уранці і ввечері; очі дивляться так, наче їхній хазяїн побоюється, що ці очі зараз буде вкрадено з обличчя й воно зостанеться голе-голісіньке, як обкрадена злодіями церква; внизу під мордякою шия, схожа на водогін, а вже цей водогін проведено до грудей, яких, здається, і немає, бо живіт починається десь від горла і випинається вперед так далеко, що, либонь, цей живіт до якогось певного місця приходить за три-чотири хвилини раніше, ніж ноги. Цікаво, на яких харчах його так роздуло?
— Шурики-мурики дають,— відказую жартома, бо й олуху царя небесного видно, що нічого не дають.
— Шурики-мурики чи мурики-шурики?—питає всерйоз мордяка, плямкаючи губами, схожими на кажанячі крила.
— І те, й друге, либонь,— відповідаю, не моргнувши й оком.
— Ви перший? Я за вами... Тепер із шуриками-муриками трудно, треба стояти.
І стає за мною. А мені взяти б і піти, але ж не йду чомусь, моняюсь під магазином, немов замок хочу поцілувати. Мордяка сопе ковальським міхом, поглипує підозріливо, наче я ось-ось таки покраду його очі, тільки ж хитрую поки що, заколисую пильність. А тим часом придибала якась дженджуриста тіточка — худа, мов жердина, у туфлях на шпильках, із жовтим ридикюлем і так напудрена та розмальована, що, либонь, ось зараз налетять дві-три сороки й украдуть цю красуню.
— Хто останній? —спитала, спритно пристроюючись до широкої, як вільні небеса, спини в мордяки. А вже потім поцікавилась: —Що дають?
— Шурики-мурики, а також мурики-шурики,— заколихались кажанячі крила губів.
— О, шурики-мурики, дефіцит! — зраділа жердина з жіночим обличчям.
Чутка про те, що в магазині дають шурики-мурики, гайнула по ярмарку, як вогонь по соломі, і незабаром коло дверей зачиненого магазину велетенською змією звивалась черга. Я завбачливо, щоб не роздавили на кізяк, одійшов убік, стежив, як дедалі дужче починає клекотіти черга. Вона клекотіла, як окріп у казані, й здавалось, що його залізні стіни не витримають, луснуть. Дехто намагався продертись до дверей без черги — таких відпихали, ганьбили на всі заставки. Дехто підлещувався до знайомих, щоб утертись до черги не з кінця, а десь посередині чи навіть ближче до початку. Подеколи за місце в черзі спалахували такі дикі сварки, в яких давалась страшна зовнішня характеристика одне одному, що тільки чудом діло не доходило до кулаків.