Випив я ще чарочку — і кріплюсь, як диня на морозі, а Одарка свої пелюстки маку, губи себто, ледь умочила в оковиту й гомонить:
— Живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити. Чим краще їсиш — тим краще живеш, але ж бо затям, Хомо, що чим краще живеш — тим краще їсиш! У колгоспі ото всякі зобов’язання беруть, і свинарки зобов’язуються, і доярки зобов’язуються. І я теж узяла зобов’язання, тільки не перед колгоспом чи сільрадою, а перед собою: краще їсти, щоб краще жити, і краще жити, щоб краще їсти.
— І виконуєш своє зобов’язання чи ні? — питаю, лигаючи гриби, смажені на маслі.
— Як то ні, Хомо? —здивувалась Одарка.— І виконую, й перевиконую, бо ж зобов’язувалась не про людське око, не для годиться, а для себе. І скажу тобі щиро, що з таким зобов’язанням легше на світі. Я з тих жінок, що люблю, коли мою душу ріжуть вареником до подушки, ха-ха-ха!
А я чим більше їм, як дурень на весіллі, тим дужче хочу. І, либонь, росту маленького, й животом не вдався, а де тільки наїдки й напої зі столу діваються, наче їх лиха сила прибирає!
— Люблю, Хомо, коли мене вгощають, але ж люблю і гостей пригостити. Напоїла чи нагодувала бригадира — і він уже твій. Ой, не хвалю я тих хазяїв, що пригощають гостей так, наче пса макогоном. Чи тих, що запросять у гості, а посадять на покуті знадвору. Або тих, що милості просять на своїх харчах. Я, Хомо, знаю: як я тобі — так ти мені. Або: як ти мені — так я тобі.
Одарка Дармограїха говорить, як сніг сипле, а я сиджу за столом, як на помості, і їм, аж за вухами лящить. Горілочка сама п’ється, сама в горло ллється, уже наївсь, аж лоб твердий,— а нема такої сили, щоб підвела з-за столу.
— Не було в зайця хвоста — і не буде, а в мене, Хомо, всього вдосталь, бо я вмію до кожного підійти. І до марнотратів, що своє і чуже добро зугарні пустить на хух. І до недбайливців, які ото сподіваються воду пити з сухої криниці. І до впертюхів, що йдуть із товкачем, хоча треба йти зі ступою. Знаю, як укоськати боягуза, котрий усякого куща боїться і перед кожним труситься, мов Каїн. А що вже, Хомонько, вмію зіграти на душевних струнах хвальків, що самі з собою носяться, мов чорт із бубном!
— Як, Одарко?—питаю, а сам лигаю шинку з молодою цибулькою, мов не перед добром.
— Беру всіх хмільною чаркою і повного ложкою.
— І нема такого, що не піддався б?
— Нема, Хомо! — гордо сказала Одарка Дармограїха.— Думаєш, базіка, що ляпає язиком, як по воді батогом, не любить попоїсти? Не тільки він, а й дурносміх, якому смішно, коли рідного батька б’ють, не відмовиться від курячої смажені і пляшки малясівки чи бурячихи. І отих джигунів та пройд, яких спарувати й чорту подарувати, вмію обкрутити вкруг пальця, коли мені щось треба від них. Усі в моїх руках, усі в моїх кулаках!
І Одарка Дармограїха на мить запишалася собою і стала така божа та свята, що хоч бери та в золочену раму замість ікони вставляй.
— А що вже треба мені вибити вигоду якусь у п’яниці — тут уже й мастаком таким, як я, можна не бути. У п'яниці горілка без вогню палить розум, п’яниця проп’є штани, ще й похвалиться: "П’яному й кози в золоті".
Я вже налився по вінця, вже розібрало, мов вовка опеньки, а стіл із наїдками та напоями тримав коло себе, як чорт грішну душу. Й Одарка Дармограїха з кожною випитою чаркою ставала все вродливішою, все звабливішою і, зодягнена в блузку-квітник, сама ж бо видавалась розкішним літнім квітником, де кожна квітка, поки я набирався горілкою (аж чуприна куріла!), ще дужче розцвіла, по— пишнішала, розпустилась яскравими пелюстками. І, мимоволі милуючись Одаркою, я аж ложку забував нести до рота, але вчасно схаменувся, цупко хапався за скляного бога, заливався, як циган сироваткою, і так теребив зубами ковбасу, так напихався, що мало зі своєї шкури не вилазив.
— У тебе, Хомо, руки золоті, та й горло не погане, але ж при такому горлі твоє ремесло хмелем не поросло.
— Я ж бо не щодня п’ю, Одарко, а скільки води не пий — п’яним не будеш. Та й не їм багато. Буває, поїм, як бик, перепадусь, як смик, а голодний, як собака.
— Я тебе, Хомо, вподобала за те, що руки твої завжди в роботі. І хай у тебе чорних брів нема, і хай з лиця твого воду не пити, і хай ростом ти не вдався, мов кедр ліванський, та ти знаєш, що людину мозолі годують, що печені голуби не летять до губи.
— Навіть щоб спекти яєчню, то треба розбити крашанку.
— Свята правда, Хомо! Бачу, як ти в колгоспі, буває, захекаєшся, мов віл у борозні, а оранки не покидаєш, справно ореш. Тому-то я й позичила тебе в Мартохи, щоб бути за тобою, мов за кам’яною горою. За тобою надійно, і комар носа не підточить. За тебе, Хомо, я телиці не пошкодувала, бо що ти вартий —то таки вартий!
А я, по вуха втопивши себе в горілці, почав хвалитись, як хвалилась ота кобила, що з возом горшки побила.
— Я, Одарко, ходжу по цьому світу, як лин по дну, жодної рибки тобі не торкнусь ні хвостиком, ні плавцем. Хіба Мартоха позичила б мене, якби я не захотів позичитись тобі? Телиця — велика сила, та живий чоловік таки цінніший за телицю. Ведмедя не налигаєш, а мене, бачиш, можна, коли з розумом. А ти, Одарко, з розумом, як ота лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає. Про нас не можна сказати: який їде—такого й на віз бере; або: який кінь — така й кульбака. Я, молодице, не вилупився чортом, а вродився чоловіком. Я не ота свиня, якій би ще тільки крила — вона б і небо зрила. Я не отой, що має голос, як у цимбал, а сам як шакал. Я, Одарко, не тертий калач, а безпробудний робітник! Авжеж, і попоїсти люблю, не вважаю на живіт, аби тільки шкура видержала. Авжеж, і випити люблю, щоб у голові стало так, як у млині. Але до чужої старості ставлюся з повагою, хоч і знаю, що старій кобилі не брикатись, а сивій бабі не цілуватись. І чужі сироти мені болять, бо знаю, що сироту і вдовицю навіть тріски б’ють. Спасибі тобі, Одарко, що розпізнала мене серед решти колгоспників. Спасибі, що позичила мене в Мартохи і наче в президію посадила, наче на Дошку пошани біля колгоспної контори почепила! Вік не забуду!
— Пий, Хомо, на здоров’я!
— П’ю, Одарко, за твоє здоров’я.
— Пий, бо ти чомусь такий несміливий...
— Це я несміливий перед пляшкою та перед чаркою? Е-е, неправда, мене отой міх не лякав, що тепер і торби мав би боятися. З мене таки кращий герой, ніж із клоччя батіг.