Позбулася!

Ги де Мопассан

І

Маркіза де Реннедон влетіла до кімнати, немов куля, що пробйває шибку, і, перш ніж слово вимовити, зайшлася сміхом, аж сльози їй на очах виступили, — таким самим сміхом, як тоді, коли місяць тому призналася своїй подрузі, що зрадила свого чоловіка, аби тільки помститись, та й то один лише раз, — надто-бо вже він був дурний та ревнивий.

Баронеса де Гранжері відкинула книжку на канапу і глянула з цікавістю на Аннету, сама вже мимоволі сміючись.

Нарешті вона спитала:

— Ну, що ти там нового утнула?

— О люба моя… люба моя… Це таке смішне, таке смішне… Тільки подумай: я позбулася!., позбулася!., позбулася!..

— Як то позбулася?

— А так, позбулася!

— Чого ти позбулася?

— Чоловіка, серденько, чоловіка! Я вільна тепер! Вільна! Вільна!

— Як то вільна?

— Розлучення, от що! Розумієш: розлучення! Я маю розлучення!

— Ти взяла розлучення?

— Та ні ще… Ох, яка ж ти дурненька! За три години не беруть розлучення. Та я маю тепер докази… докази, що він мене обманює, зраджує. Його впіймано на гарячому! Подумай-но! На гарячому!.. Він тепер у моїх руках!

— От воно як! Він тебе зрадив?

— Так… тобто ні… так і ні… не знаю. Та я маю докази, це ж головне!

— Як же ти все це влаштувала?

— Як улаштувала? Отож-то! Тут уже чимало довелось мені докласти хитрощів! Уже три місяці, як він зробився нестерпний, просто нестерпний — брутальний, сварливий, деспотичний, підлий нарешті. Я сказала сама собі: ні, довше так тривати не може, треба подати на розлучення. Та як до цього взятись? Це ж не легка річ! Спробувала я роздратувати його, щоб він мене вдарив, — ні! Сердиться, а не б’є. Він перечив мені у всьому, силував виходити на прогулянку, як мені не хотілось, залишатись удома тоді, коли я саме мала десь у гостях пообідати, цілісінький тиждень обертав усе моє життя на ненастанну якусь муку, — але й пальцем мене ніколи не торкнув.

Тоді я взялась розпитувати та вивідувати, чи є в нього полюбовниця. Справді, у нього була коханка, але він так обережно, так хитромудро влаштовував побачення з нею, що аж ніяк їх не зловити. Тоді — вгадай, що я зробила?

— Як же тут угадати!

— То-то й є! Ніколи б не вгадала! Я попросила свого брата дістати мені фотографічну картку тієї особи.

— Коханки твого чоловіка?

— Так. Це коштувало Жакові п’ятнадцять луїдорів: стільки мусив він заплатити за вечір, від сьомої години до дванадцятої, з обідом, звісно, — по три луїдори година. Ну, і він дістав для мене її фотографію.

— Мені здається — він міг би дістати її якось інакше, якось схитрувати… без… без того, щоб неодмінно брати собі й оригінал.

— О! Та вона ж гарненька! Тут не було нічого неприємного для Жака, навпаки. Та й мені ж треба було знати деякі подробиці: як вона збудована, яку має талію, бюст, яке в неї тіло на колір… Ну, й ще багато, багато різних речей.

— Нічого не розумію.

— Стривай, зрозумієш. Довідавшись про все, що мені хотілося знати, я звернулась до… ну, як би тобі сказати, — до такого чоловіка… із тих людей, що виконують усякі доручення… до агента, чи що… Та ти ж розумієш?

— Так, приблизно. І що ж ти тому чоловікові сказала?

— Я сказала йому, показуючи Кларисину фотографію (її звуть Клариса): "Мені треба, добродію, покоївки, схожої на цю жінку. Вона повинна бути гарненька, елегантна, спритна, чепурна. Я заплачу їй скільки треба буде. Хай

і десять тисяч франків — байдуже. Вона потрібна буде мені не більш як на три місяці".

Він дуже здивувався і спитав:

— Хотіли б, пані, щоб вона була і в поведінці без доганна?

— Так, щоб була сама чесність, — пробурмотіла я, почервонівши.

— А… щодо моральності?

У мене сили не було відповісти. Я тільки кивнула головою: ні, мовляв. Тут я раптом збагнула, що він думає на мене страшну річ, і скрикнула, втративши тяму:

— О добродію, це для мого чоловіка… для мого чоловіка, що обманює мене… обманює десь там… хто знає де… а я б хотіла, щоб це сталося вдома… розумієте… тоді його можна було б зловити…

Тоді він зареготався, і я зрозуміла з його погляду, що він перейнявся пошаною до мене. Утямив, яка-то я хитра та вигадлива. Я певна, в ту хвилину йому хотілося стиснути мою руку.

— За тиждень, пані,— сказав він, — справа ваша буде залагоджена. Коли одна особа буде не така, як треба, — знайдемо іншу. Ручуся, що все вийде якнайкраще. Ви мені заплатите уже по всьому. Отже, на цій фотографії коханка вашого чоловіка?

— Так, добродію.

— Вродлива особа і зовсім не така худенька, як тут видається. А які парфуми?

Я не відразу догадалась, що він хоче сказати.

— Як то парфуми? — спитала я.

Він усміхнувся.

— Так, пагіі, парфуми — річ надто важлива, коли треба привабити чоловіка: вони пробуджують у ньому несвідомі спомини, надають сміливості, тривожать і хвилюють розум, надять знову зазнати знайомих уже солодощів. Треба б також знати, які страви ваш чоловік їсть, обідаючи з цією дамою. Тоді б ви призначеного дня подали йому ті самі страви, і це помогло б вам його спіймати. О! Він буде наш, пані, буде наш!

Я пішла від нього зачарована. Мені пощастило натрапити на дуже розумну людину.

II

Три дні лише минуло, і до мене прийшла висока чорнява дівчина, дуже гарненька, скромна й смілива разом — досить дивне поєднання для людини непевної моральності. Вона поводилася дуже пристойно зі мною. Я не знала добре, як до неї треба звертатись, і назвала її "мадемуазель". А вона на те:

— О, можете, пані, звати мене Розою, та й годі.

І ми зайшли у жваву розмову.

— Скажіть, Розо, ви знаєте, для чого ви прийшли сюди?

— Так… здається, пані…

— Гаразд, моя дитино… І це все… це вам анітрохи не прикре?

— О пані! Та я ж уже восьме розлучення влаштовую! Я звикла до того.

— Ну от і чудово. І багато вам на це треба часу?

— Тут уже все, пані, залежить від того, який темперамент має ваш чоловік. Дайте мені побути з ним удвох, сам на сам, хоч п’ять хвилин — я тоді скажу з певністю.

— Він незабаром прийде. Мушу вас попередити, що він негарний.

— Байдуже, пані. Я доводила до розлучення й зовсім бридких. Я от що хотіла спитати: ви вже знаєте парфуми?

— Так, голубко, — вербена.

— От і добре, я сама люблю цей запах! Може, ваша ласка сказати мені, чи коханка вашого чоловіка носить шовкову білизну?