Мов птиці у вирій, вони летять у далекі країни.
Уява, що прагне тепла і світла, дивно їх малює.
Ні сніг там не біліє, ні мороз не тисне, ні людські сльози там не ллються.
Вічний мир і тихе щастя там царюють.
Синє небо нахиляється з любов'ю над зеленою землею.
Там усе благословенне літо красується, там вічно сонце сяє.
А те сонце так велике й могутнє, що півнеба заступає.
І так любо гріє, так розкішно пече... пече...!
Світло безбережною повінню розлилося по зелених полях, заквітчаних лугах і по селах, що ховаються в зелені садів, ніби зі сонцем у піжмурки грають.
І ясне проміння лягає відпочити на верховіттях темних лісів.
А там, на блакитному крайнебі, під задуманим, темним лісом, на зеленому рядні буйних трав синє повітря в розкішній жарі сонця тремтить... тремтить...
Сонце любить людей. Сходить із неба й ховається в їхній душі.
І де є серце, там сонце світить.
Люди ховаються між білими квітками в зелених травах, сміються до сонця і благословляють його.
Та деякі люди не хочуть одпочивати на сонці.
Беруть маленькі діти на руки, і йдуть у сад, і сідають у тіні вишень і яблунь.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Понад сніжно-білі шпилі гір, понад скам'янілі сизі хмари душі тіней мостять шлях і тим шляхом за щасливими людьми в країні сонця свої думи, свою тугу шлють.
І зникають безкраї простори, розвивається сиза мла, й країна сонця виринає, як ясне видіння перед тінями і мріє на крайнебі перед ними...
І крізь серпанок проміння і мрії очі бачать: хтось сидить із похиленою головою... хтось клячить і руки до неба здіймає... хтось дрібний лист пише... хтось очі обтирає... маленький хлопчик дивиться комусь пильно в вічі... певно, питає:
— Мамо, коли тато до нас верне?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:
— Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!
Злякався власного голосу і прокинувся з просоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:
— Де ми?
Вони здригнулися.
Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:
— Де ми?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я глянув на його обличчя.
Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.
Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.
Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що віки вже протекли, як це було.
Гарматні кулі розривають землю і людей.
Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
Він один лежить у ямі супокійно.
А його очі — о, не забуду ніколи його очей!
Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам'яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та тепер у нього темні ями замість очей.
Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках — все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
Мій любий, сліпий брате!
Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!
Та ні.
Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні — вони мають якусь ціль і призначення.
На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
Хто мені на те відповість?
Де тебе шукати, небесна сило?
Чи в опарах людської крові?
Чи в димі світового пожару?
Чому так байдуже глядиш?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чому проклято мовчиш?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть — усе оглухло й оніміло.
І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:
— Де сонце?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..
— Батька й матір,— застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
— У мене немає нікого,— випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
— Ти щасливий,— сказав Ніколич.
— Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива,— відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
— Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений,— зітхнув Ніколич.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .