— Не дивуйтесь, навіть серед цих є ще зайві,— усміхнувся професор, перехопивши її погляд.— Основну і необхідну людську мудрість можна вмістити в десяток томів… Все інше— сміття!..
На портативній плитці Барвицький зігрів чай і, посадивши гостю за стіл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала і давала такі розумні зауваження, що Святослав з вдячністю схилився до її руки і поцілував її.
В той же час він відчув поцілунок на своєму волоссі, і коли підняв лице догори, то в його очі подивилися інші — жіночі, наповнені великою любов’ю…
Губи Мері ворухнулися, і Святослав почув пристрасний шепіт:
— Я давно знаю вас!.. Але ви не помічали мене… Я ходила на лекції, де ви читали про зоряні світи… Я вже кілька років люблю вас!;:
— Мері! — хотів зупинити її Барвицький, але дівчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись ся-ючими очима в лице професора:
— Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудіть мене!.. Я спеціально студіювала астрономію, яка мені ні на що не пригодиться. На це йшли нужденні центи моїх батьків… Вони — прості робочі!.. Не проганяйте мене, дозвольте мені інколи бачити вас!..
Слухаючи безтямні слова дівчини, Барвицький відчував, що її очі проникають глибоко йому в душу, і не можна вже відвернути погляду від тих прекрасних дівочих очей.
Він якось негадано потягнувся назустріч непереможному поклику її серця. їхні губи зустрілися…
— Святославе, — шепотіла Мері, — невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..
— Тепер ще більше,— промовив Святослав.— Я хочу безкінечного щастя, а не миттєвого… А проте, що тепер говорити! Тепер мені залишається лише одне — мрії, безумні мрії…
— І я… — почервонівши, тихо сказала Мері.
— І ти, — ласкаво відповів Святослав…
В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кімнати зайшов високий джентльмен в темному одя-зі.
— Містер Барвицький?— запитав він.
— Так.
— Вам лист.
— Від кого?
Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розірвав конверт і на невеликому синьому папі-рці прочитав:
"Пане Барвицький!
Прошу Вас прибути до мене о 12 годині дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалізацію Ваших задумів.
Роген".
У Барвицького перехопило дихання Роген — це ж один з найбільших магнатів Нового Світу, мільярдер. Про нього ходить недобра слава, та дідько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспек-тива…
Святослав радісно повернувся до Мері. Кинувся до неї, поцілував:
— Ти мій добрий ангел!
— Що таке?
— Розкажу завтра! А тепер — ти залишаєшся зі мною…
— Як?— здивовано підняла брови Мері.
— Так! — перебив Святослав.— Я тебе нікуди не відпущу. Будь зі мною, мила дівчино, давай поділимо і мою нову надію, і радощі та горе, які судилися мені…— і він знову гаряче обняв Мері…
Світло погасло.
А в небі, як і мільони років тому, спокійно мерехтіли Далекі зірки і кликали буйні серця в глибини Кос-мосу…
Наступило 20 серпня 19… року…
ПРОПОЗИЦІЯ РОГЕН А
Другого дня таксі-гелікоптер приземлився на майданчику-гаражу, який містився на даху розкішного осо-бняка Рогена. Барвицький вийшов з таксі і відразу ж зустрівся з самим господарем цього будинку — знамени-тим мільярдером. Той, стримано привітавшись з професором, запросив гостя вниз.
По крутих спіральних східцях з якогось рожевого матеріалу зійшли вони у велику залу, а звідти — до ка-бінету Рогена.
Барвицький сів, оглянувся.
Письмовий стіл, кілька стільців. Телефони, телевізори. В стелі — отвір, з нього падає приємне м’яке сві-тло.
Роген сів навпроти. Це був сорокалітній чоловік, невеликий на зріст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.
— Містер Барвицький, — почав він. — Будемо говорити начистоту…
— Я слухаю вас…
— Я уважно слідкував за всім, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпутті. Ви не можете здійснити своїх задумів? Чи не так?
— Так, — твердо мовив Барвицький.
— Я допоможу вам їх здійснити, — просто сказав Роген.
— Яким чином? — схвильовано запитав Святослав.
— Я повністю фінансую всі витрати на побудування космічного корабля. Конструювати і керувати всім будете ви!
Професор схвильовано встав з крісла.
— Зачекайте, — жестом посадив його Роген. — Я не все сказав. Ніякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоіст. Корабель роблю для себе…
— Хто ж полетить на ньому?
— Я! І ви!
— Для чого це вам?— з подивом вигукнув Барвицький.
— Ось тепер ми якраз і підійдемо до діла. Я буду до кінця відвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба ви-рішити, так чи ні! В разі підмови, ви забудете, що я говорив! Ясно?
— Гаразд! — не замислюючись, кивнув головою Барвицький.
— Так от… Мене не задовольняють ті 20–30 років життя, які мені дає природа. Я ділова людина, я люб-лю гроші, я хотів би бачити, як мій капітал через сто років розмножиться… Доки я не вмру, мої нащадки не наслідують спадщини. Отже я вирішив пережити їх. Я слухав ваші лекції, виступ на Асамблеї. Я вірю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через століття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, і тоді капітал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фінансовим воло-дарем світу з допомогою вашої машини часу. Ви зрозуміли мене?
— Цілком! — відповів Барвицький і внутрішньо здригнувся від огиди, зрозумівши мерзенність і жадіб-ність цієї нелюдської душі.
— Отже, я жду вашої відповіді. Вирішувати ви мусите тепер…
Святослав задумався.
А що ж власне йому думати? Хоч і мерзенний задум цієї "надлюдини", але це єдиний вихід вирватися у Космос і практично здійснити свої мрії.
— Я згоден! — твердо сказав він.
Сірі очі Рогена радісно заблищали.
— Отже негайно розроблюйте конструкцію. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослідних Інститутів, технічні можливості авіаційних і атомних заводів і необмежений кредит. Вам досить цьо-го?— додав він з самовдоволеною посмішкою.
— Півгодини назад я не міг мріяти про такі перспективи, — відповів Барвицький. — Через рік ми виле-тимо з Землі у Всесвіт…
Роген стиснув йому руки:
— Завтра ж починайте…
— Гаразд, — сказав Святослав і вийшов з кабінету…
Він летів додому на гелікоптері, але не бачив нічого за вікном, не чув шуму гвинтів. Воскресла мрія не-сла його знову в небеса, і єдиний образ людини Землі, який він тримав в своїй пам’яті — був образ Мері, до якої він зараз хетів, щоб поділитися з нею своєю радістю…