— Гляньте! — показав Копилов на залу.
Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійснення його фантастичних незбагненних ідей .. Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж знизав плечима і пішов. За ним пішли інші.
Барвицький залишився один. Зовсім один!..
На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Аме-рики майже всі дали велетенські заголовки:
"БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО"
— ДИКІ ІДЕЇ —
"КОСМІЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ"
В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трактувалися по-різному. Одні насміхалися над тими ідеями, ін-ші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мовляв, підривають віру в смисл життя і суспільства.
Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його ви-ступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза..
…Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була передчасна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор.
— Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми муси-мо відмовитися надалі від ваших послуг.
— В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький.
— Я більше нічого не можу сказати вам…
Професор пильно подивився на ректора, зрозумів, що вже почали діяти ті сили, які погрожували, мовчки повернувся і вийшов.
В той же день його було звільнено від наукових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення.
Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обіцяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Землі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швидкістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, "божевільне марення", всесвітня ганьба і гіркота в душі…
НЕСПОДІВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ
…Ввечері Барвицький бездумно йшов по вулиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його жда-ла пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймовірними мріями віч-на-віч. Він подо-бався багатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщанства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в безодні Всесвіту…
Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропливав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних телевізорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апа-тія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету..,
Барвицький не бачив, що за ним на невеликій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася не-далеко від моста, сховавшись в тіні…
Він сів на парапеті. Хаотичні думки закружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбуло-ся? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподівання, плани…
Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули відбитки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Лег-кий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і здавалося, що зірки, які виднілися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очі навернулися сльози— і, як завжди, забилося серце, си-льно, хвилююче.
В пам’яті блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тоді, коли він ледве вмів читати, коли над його білявою головою простиралося небо рідної Галичини, — його хвилював вигляд зо-ряного неба… З глибини свідомості виринали тіні минулого…
…Він сидить на колінах у матері — русявої синьоокої худенької жінки. Легенький вітрець пестить об-личчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його ні величні вершини лісистих Карпат, що вирізьблюються на обрії, ні спів солов’їв, ні тінисті гаї, ні рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати — в цих краплях вогню — зірках, що мерехтять на темносиньому тлі неба, або в холодному колі Місяця? Страшна глибина відчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, і з дитячих вуст зрива-ється негадано запитання:
— Мамо! А чи далеко до Місяця?..
Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо відповіла:
— Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетіти туди…
Святослав замовкає, а згодом радісно торсає матір:
— Мамо, мамо, я придумав, як можна долетіти! Треба тільки посадити багато людей — і старих і дітей… Старі вмруть, а молоді тим часом підростуть і долетять…
І з тих пір, де б він не був — чи тоді, як його батьки емігрували в Америку, чи під час навчання в універ-ситеті, коли він у вільний час працював в ремонтних майстернях,— завжди він думав про те, що захопило його з юних літ — про далекі зоряні світи. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступінь і став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро і радіотехніку, ядерну фізику і все те, що було необхідне для конструювання космічного корабля…
Його випередили — кілька космічних ракет вже зробили перші польоти на Місяць, а тепер в Америці, Англії і в державах соціалістичної конфедерації готувалися апарати для великого перельоту на Марс і Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, і його божевільна мрія вела ще далі!
— Що інші планети? Що сонячна система? Хіба не такі ж самі землі? Навіть гірші, бо не пристосовані для життя? Це все дитяча гра, ілюзія прогресу! Треба вийти за межі Системи, в космічну безкінечність, в інші зоряні світи, треба перебороти вплив Часу і Простору, скинути гніт матерії і вічним вогнем перейти в інше Бут-тя!..
Його не слухали, за спиною посміхались: