— Не будемо тепер про це говорити! — промовила вона.— Треба рятувати людство…
— Вірно! І необхідно тепер же дати радіотелеграму на Землю про все те, що трапилося!..
— Ні! — заперечила Вікторія. — Передавайте так, нібито у вас все гаразд… Що була тимчасова мовчан-ка в зв’язку з аварією… А про мене ні слова! Я поки що не хочу, щоб знали про мій політ…
— Гаразд! — сказав Валерій. І, настроївшись на хвилю свого корабля, яку слухала Земля раніше, почав говорити:
— Алло! Земля! Ви чуєте мене? Алло! Земля! Ви чуєте мене?
Через десять хвилин ультракороткі хвилі передавача ракети досягли Землі, а ще через десять хвилин при-йшла відповідь з Землі:
— Тригуб! Що з вами? Ми вважали вас загиблим?.. Ми ждемо відомостей про все, що трапилося з ва-ми?..
Годину тривала розмова між кораблем Тригуба і Землею. А в наступні години весь світ було сповіщено про те, що Тригуб благополучно вийшов з катастрофи, відновив радіозв’язок і тепер його зорельот перелітає орбіту Нептуна…
І знову, який раз за останні дні, люди Землі радісно зітхнули…
Закінчивши розмову з Землею, Валерій звірив курс корабля. Все було вірно. В потужний ракетний теле-скоп вже видно було далеку зірочку. То була дивна, незнайома планета, що загрожувала людям смертю!.. Вона швидко збільшувалась, перетворювалася на маленьку кулю. Обриси її були чіткі — значить планета не мала атмосфери…
Валерій відірвався від телескопа, з ніжністю поглянув на Вікторію, яка спала на м’якому гамаку після страшного напруження минулих годин. Якби не фіолетове дивне небо за ілюмінатором ї незвичайність обста-вин, можна було б уявити, що вони десь на Землі, в кімнаті, і ця чудесна дівчина стала його дружиною… Ні! Рано про це мріяти! Попереду незвідані небезпеки і, може, навіть смерть!..
В перископі праворуч засяяв зеленкуватий Плутон. Це був кордон сонячної системи. Тепер більйони кі-лометрів розділяли систему від найближчих зірок. Тільки ось цю планету невідома сила кинула в холодні прос-тори міжзоряних шляхів…
Минали години… Тригуб знову подивився в телескоп. Тьмяний диск планети зріс до розмірів великого кавуна.
За спиною Валерія почулося зітхання. Він оглянувся. Це прокинулась Вікторія.
— Може, я заміню вас? — запитала вона.
— Ні! Пора розпочинати гальмування…
З допомогою допоміжних бокових дюз Тригуб поволі повернув зорельот. Спалахи вибухів кидали від-блиски на перископи, апарат легко дрижав. Швидкість зменшилася до восьмисот, семисот, п’ятисот кілометрів на секунду… Перевантаження знову притисло мандрівників до крісел… Валерій почав готуватися до посадка на планеті. Треба пильнувати, щоб, ввійшовши в зону тяжіння планети, не розбитися. Наближався вирішальний час…
НА МЕРТВІЙ ПЛАНЕТІ
…Велетенський диск чужої планети заповнив увесь ілюмінатор. Він освітлювався далеким Сонцем і був якимсь попелястим в слабому промінні. Темніші або світліші місця на планеті — оце й усе, що можна було ро-зібрати…
Зорельот давно уже минув орбіту останньої планети сонячної системи — Плутона — і тепер увійшов у зону тяжіння нової планети. Швидкість зменшилася до восьми кілометрів на секунду. Апарат знижувався по спіралі. Валерій і Вікторія не могли й поворухнутися — перевантаження все збільшувалося, кров стукала у скронях, шуміло в голові… Швидкість зменшилася до посадочної. Автопілот слухняно повернув зорельот пря-мо вниз. Назустріч мчалися знизу гострі піки гір. Блискали в сяйві зірок кам’яні урвища…
Валерій витер спітніле чоло, схопився за ручку регулятора. Кілька ударів вогняних стовпів з дюз, і кора-бель майже повис над рівниною біля гірського хребта…
…Захитавшись, космольот глибоко занурився у грунт і непорушно зупинився. Незабаром вгорі відкрився люк, донизу впали портативні металічні східці. По них зійшли дві постаті і зупинилися біля космольота. Вони були одягнені в незграбні скафандри з термоізоляцією, довгочасовим запасом кисню і їжі. В прозорих шоломах вмонтовано невеличкі радіопередавачі, з допомогою яких можна розмовляти в світі без повітря…
Це були Вікторія і Валерій — люди Землі.
Вони з цікавістю оглянулися, щоб роздивитися незвичайну планету, яка з невідомої причини вторгнулася в чужу систему…
…На фіолетовому небі серед сузір’їв сяяла далека блискуча зірка-Сонце. її проміння освітлювало навко-лишній пейзаж не сильніше, ніж Місяць вночі. Чорнозелена тінь падала від зорельота на сіру рівнину. Все на-вколо було якесь казкове, нереальне…
— Ну от бачите, Валья, — промовила Вікторія, — ваше передбачення здійснилося! Ми зустрілися — як це ви говорили — "на далекій невідомій планеті"…
Обличчя Валерія за прозорим шоломом усміхнулося:
— В інших умовах я був би щасливий з цього! Але тепер!..
Все було зрозуміло без слів. Обоє замовкли і з тривогою та цікавістю знову почали роздивлятися навко-ло. По лінії обрію Валерій визначив, що планета була розмірами не менша від Землі. Потім він нагнувся вниз і почав роздивлятися грунт.
— Вікторія! Погляньте-но сюди! — схвильовано промовив він. — Цей грунт створений організмами… ви розумієте?..
Вікторія відколупнула грудку під ногами і побачила, що Тригуб має рацію.
Це був справді такий же грунт, як і на Землі, тільки замерзлий в страшному холоді міжзоряного просто-ру…
— Значить, на цій планеті було колись життя, — задумано промовив Валерій. — Воно зникло від якоїсь космічної катастрофи. А тепер ця планета загрожує нам…
— Пора, Валья, — м’яко нагадала Вікторія. — Пора робити розрахунки — чи ця планета пройде мимо, не заподіявши шкоди, чи справді загрожує нам?..
— Так! — погодився Валерій і знову піднявся по східцях в зорельот. За ним Вікторія.
В каюті вони роздяглися і почали робити розрахунки…
В потужний телескоп Валерій спіймав малесеньку цятку — Землю, потім з допомогою найточнішого спектроскопа визначив швидкість планети по відношенню до Сонця і почав робити розрахунки шляху цього космічного мандрівника.
Колонки цифр і математичних рівнянь росли під його рукою на листку паперу. Вікторія поглянула в цю мить на Валерія і побачила, як він зблід.
— Що — дуже погано? — тривожно запитала вона.
— Так, — похмуро відповів Тригуб. — Ця планета пройде точно по орбіті Землі. Навіть дивно — чому все так виходить?.. Ніби хтось спеціально послав її нам на погибель…