— Я заплатив. Невелику суму. Вважайте це знаком моєї приязні до вас.
— Ви усіх туристів туди возите?
— Ні, докторе. Лише з вами поїхав.
— Чому?
— Докторе, ви — прекрасна людина. Розумна, сильна. Але, здається, ввесь час зволікаєте. Вам треба спокійно приготуватися до смерти. Якщо й далі всі сили віддасте лише на те, щоб жити, то не зможете гідно вмерти. Треба потроху змінюватись. У певному розумінні життя й смерть рівноцінні.
— Слухайте... — сказала Сацукі, знявши окуляри і подавшись уперед.
— Що таке, докторе?
— А ви вже приготувалися до гідної смерти?
— Докторе, я вже наполовину мертвий, — відповів водій так, наче говорив про щось звичайне.
Тої ночі, лежачи у просторому чистому ліжку, Сацукі плакала. Усвідомила, що поволі наближається до смерти. Усвідомила, що в її тілі міститься твердий білий камінь. Усвідомила, що десь у темряві ховається зелена змія, вкрита лускою. Думала про ненароджених дітей. Вона їх знищила, скинула у бездонну криницю. І впродовж тридцяти років ненавиділа одного чоловіка. Прагла його смерти в тяжких муках. А тому глибоко в душі прагла навіть землетрусу. В якомусь розумінні саме вона його спричинила. Той чоловік перетворив її душу й тіло на камінь. Попелясті мавпи в далеких горах мовчки дивилися на неї так, ніби хотіли сказати: "Докторе, в певному розумінні життя та смерть рівноцінні".
Зареєструвавши багаж в аеропорті, Сацукі вийняла з конверта кілька стодоларових купюр і простягла Німітто.
— Велике спасибі. Завдяки вам я провела приємну відпустку. А це — подарунок від мене, — сказала вона.
— Докторе, дякую за вашу турботу, — відповів водій і взяв гроші.
— Слухайте, а чи не маєте ви часу, щоб випити десь кави?
— З радістю вип'ю разом з вами.
Обоє зайшли в кафетерій. Сацукі пила чорну каву, а Німітто — з вершками. Сацукі довго крутила чашку на тарілці, а потім, дивлячись співрозмовникові в очі, розпочала:
— Правду кажучи, досі я нікому не відкривала цієї таємниці. Довго не могла її висловити. Жила сама з нею. Однак тепер хочу, щоб ви мене вислухали. Мабуть, тому що ми з вами більше не зустрінемося. Після того, як раптом помер мій батько, мати, не порадившись зі мною...
Водій повернув долоні обох рук до Сацукі й сильно захитав головою.
— Докторе, я вас прошу. Більше нічого не розповідайте. А чекайте сну, як казала та селянка. Я розумію ваш настрій, але ж не забувайте, що слова — облуда.
Сацукі втихла й заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула.
— Докторе, чекайте того сну, — лагідно промовляв водій. — Зараз вам потрібне терпіння. А слова викиньте. Слова стають камінням.
Він дотягся до її руки і легко взяв у свою долоню. Рука Сацукі здалася йому на диво гладенькою й молодою, наче захищеною якнайкращою рукавичкою. Сацукі розплющила очі й глянула на водія. Він відпустив її руку і зчепив під столом пальці.
— Мій хазяїн-норвежець народився в Лапландії, — розповідав водій. — Як вам, мабуть, відомо, Лапландія — найпівнічніша околиця Норвегії. Там, недалеко від Північного полюсу, водиться багато оленів. Улітку ночей не буває, а взимку — сонця. Напевне, втікаючи від такої холоднечі, він і приїхав до Таїланду. Бо тут, можна сказати, все навпаки, еге ж? Полюбив цю країну й вирішив поховати тут свої кості. Однак до самої смерти тужив за містечком у Лапландії, де народився. Часто розповідав мені про нього. Та незважаючи на це, впродовж тридцяти трьох років ні разу не повертавсь до Норвегії. Напевне, з якихось особливих причин. І він носив у собі камінь.
Водій узяв чашку й сьорбнув кави. Потім уважно, без стуку, поставив чашку знову на тарілку.
— Одного разу він розповів мені про білих ведмедів. Про те, які ці звірі самотні. Вони паруються лише раз на рік. Один-однісінький раз. У їхньому світі немає подружнього життя. У цій холодній пустелі самець і самиця випадково зустрічаються. А після недовгого парування самець тікає подалі від самиці, як навіжений, наче чогось боїться. Буквально — тікає стрімголов, не озираючись. Потім цілий рік живе в самотині. Спілкування між білими ведмедями немає. Як і душевної близькости. Ось таке їхнє життя. Принаймні якщо вірити словам мого хазяїна.
— Справді дивовижна притча, — сказала Сацукі.
— Так-таки, дивовижна, — погодився водій. — Я тоді запитав хазяїна: "Ну, скажіть, для чого, власне, живуть білі ведмеді?". А той, усміхаючись так, наче збагнув мій намір, відповів запитанням: " А скажи мені, Німітто, для чого, власне, живемо ми?"
Літак відірвався від землі, й незабаром згас сигнал про необхідність пристебнути прив'язні ремені. "Й ось я знову повертаюся до Японії", — подумала Сацукі. Вона спробувала уявити собі своє майбутнє, але тільки на мить. Недарма Німітто казав, що слова стають камінням. Сацукі добре вмостилась у кріслі й заплющила очі. Їй пригадалася блакить неба, яку вона бачила, горілиць плаваючи в басейні. Пригадалася мелодія "Квітневого спогаду" у виконанні Ерла Ґарнера. "Спробую поспати, — вирішила Сацукі. — Тільки подрімаю". І чекала, коли прийде сон.