— Ти не віриш, батьку? — ображено каже сотник, і рука його мимоволі лягає на шаблю.
— Ти гадаєш, я негаразд розвідав! Сором, батьку!..
Навкруги купчаться козаки першої сотні. Вони гомонять поміж себе, а часом теж підвищують голоси.
— Хіба ж можна випускати з рук? — бурчить один. — Четверо скорострілів, хіба воно на дорозі валяється?
— Та батько дозволить, — запевняв другий, — то він жартує.
Отаман сміється. Сотник уже злісно дивиться на його, і з уст його готові вирватись гарячі, докірливі слова. Ще хвилина — й він ладний кинутися з пістолетом на отамана, гукаючи:
— Смерть зрадникові!
Та отаман підводиться й, вийнявши люльку з рота, каже виразно і твердо:
— Сотнику першої сотні наказую негайно виступити зі своїми козаками, а завтра повернутися з чотирма скорострілами.
Рух і гудіння серед козаків.
— Слава батькові! — лунає де-де.
На обличчі в сотника першої сотні гуляє веселка.
— Хлопці! — гукає він до натовпу. — Чули, що сказав батько? Ходімте!
* * *
На хвилину хата порожніє. Видко, як у кутку хлопець, що його шлик, перекинений через плече ііа груди, лягає аж до пояса, ладнає мандоліну. Круг нього стоять трос, глузуючи з його нездатності. Згодом хата знову заповнюється козаками. Приходять подивитись, що робить батько, вітаються й мовчки стоять біля столу.
— Де він? — чути біля дверей.
— Повернувся вже? Ану, пустіть, подивлюся.
Крізь натовп проштовхується козак із круглим обличчям і широкою посмішкою. Він здіймає шапку.
— Добридень, батьку, — каже.
— Добрий, — відповідає отаман. — Уже повернувся?
— Як бачиш.
Козак посміхається, цілком удоволений з того, що побалакав із батьком. Але він помічає на столі недоїджену картоплю і спиняється вражений.
— Еге, — мимрить він задумливо, — це погано, що ти, батьку, картоплі не добрав... Жінка ряба буде... Ану! — гукає він до натовпу. — Йдіть картоплю добирати, щоб часом у батька рябої жінки не було!
Хата вже набита до краю. До столу надходять козаки, стоять кілька хвилин мовчки й одступають назад, даючи місце іншим. Отаман сидить і ссе люльку.
— Де він! — знову галасує хтось коло дверей. — Ведіть мене до його!
Серед козаків регіт і глузування. До столу протискується нова постать — висока людина в синьому козацькому вбранні, з червоним шликом і рябим од віспи обличчям. Це начальник постачання Омслько Гарнага.
— Ага! — гукає Омелько. — Осьдечки... Здоров, батьку... Ану, посунься, я сяду... Так... Ти не думай, що я п'яний. Хіба від четвертини самогону Омелько впивався коли? Я стомився, бо все ходжу, шукаю, хто б мене змалював... І не знайду! Я сьогодні волосного писаря попав та пістоля йому в груди — змалюй мене, вражий сину! Добре, що чвертку самогону поставив, а то був би вбив... Дуже мені хочеться свій партрет де-небудь повісити...
— А ось піймають тебе та й повісять на гілляці. От і буде партрет, — озивається з натовпу.
— Бодай тобі повилазило, як бачиш мене повішеним, — спокійно відмовляє Омелько.
— Та твій партрет давно вже в церкві висить, — не вгаває з натовпу. — Святий Микола там жене такого... чорненького, з ріжками...
Регіт. Омелько помутнілими очима дивиться на натовп.
— Дурний, як бабина запаска, — зневажливо каже він. — Сам ти анциболот! Сукині сини! А чи забули ви, що, як зранили мене в ногу, та поклали одужувати, так я півдня не вилежав. Порачкував до коня, та й хода! Ех!
— Та то тобі приснилось, мабуть, як ти заснув із перепою...
Під регіт Омелько ще раз дивиться на натовп, що не розуміє його чуття, й каже отаманові:
— Не хочу з ними балакати. А добра самогонка в Падажки! Та й молодиця чепурненька... Треба буде її вбити...
Він поклав шапку на стіл, закинув оселедець за вухо і схилився спати.
* * *
Два козаки підвели до отамана молодого хлопця в селянській одежі.
— Оце, — промовив один хлопцеві, показуючи очима на отамана.
— До нас? — запитав отаман, оглянувши хлопця.
— Еге ж, — несміливо прошепотів той.
— А чого ти йдеш до нас? — суворо запитав далі отаман.
Хлопець поволі підвів голову, глянув лицем на отамана і знову схилив її.
— Хочу, — тихо відповів.
— Добре, — сказав отаман, — чом же ти голову хилиш? Дивись на мене.
Хлопець підвів свої чорні великі очі й напружено дивився на отамана. Той оглядав його безвусе обличчя з рівними виточеними рисами, прямим носом і високим чолом, над яким кучерявилось пухливе волосся.
— Так, — сказав далі отаман, любуючись з його краси.
— А чи знаєш ти, що ми повісимо тебе, як ти вкрадеш що в козака чи селянина?
Ввесь натовп у хаті стояв нерухомо й тихо. Всі слухали, що каже отаман, і дивились на ніжно, незапорошене негодами обличчя хлопця. Важко лягали на нього зосереджені погляди, й він почув, що зовсім голий стоїть перед людьми.
— Знаю, — відповів він голосніше.
— А чи знаєш ти, — поволі провадив отаман, ніби вкладаючи слова просто хлопцеві в душу, — що як спіймають вороги, то ласки не буде. Розстріляють, а може, ще й мордуватимуть попереду. А ти муситимеш мовчати, коли розпитуватимуть про нас... Ти зиаєш це? Ти не боїшся цього?
Хлопець мовчав, і було видно, як розтурбувались його великі очі й засмикались губи. А за мить затверділи його риси, випростались губи і червоність зникла з обличчя. Він струснув головою.
— Знаю й не боюся! — голосно й погордо відповів.
Тепер він прямо й рішуче дивився на отамана, й відвагою палали його глибокі очі. Отаман тішився з його зміцнілої краси.
— Добре, хлопче, — промовив він урешті. — Відведіть його до сотника п'ятої сотні.
Натовп загомонів і заворушився. Отаман устав. Козаки розступились і дали йому дорогу.
3. ПЕРЕД НАСТУПОМ
Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло. Ніч ішла по килимі зір і браталася з землею. Сотник Книш зліз з коня, похапцем прив'язав його до клямки вагона й подумав:
— Сто чортів, як спати хочеться!
Книш зайшов у вагон і розплився серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.
— Хто там увійшов? — гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.
— Сотник Книш, — озвався сотник, простуючи навмання до лави.
— Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.