До батьківщини він повернувся надвечір. Поставив рушницю до комина згорілої хати, і ввесь час не могли позбутися руки відчуття звичної ваги рушниці. Сонце, знайоме сонце дитинства, зайшло за знайомий бугор. Серед тоскної тиші посвітилися нагорі зорі. Вітер повіяв з поля, як і раніше. Селянин, що був солдатом і став знову селянином, зітхнув. Весняний вечір повороту прийшов такий, яким його вимріяно було в траншеї.
Село лежало в хаосі. Взимку через нього пройшов фронт. Посередині уїлася в землю воєнна дорога. Село зруйнували набої і спалив вогонь. Увігнуті двори стояли, як чаші. В них життя людини починалося, стигло і приходило до краю. Людські ноги витоптали землю на подвір'ї. Покоління топталися, вибиваючи двір-чашу. Важко пахтіла весна. Опуклі обрії рожевіли од сонця. На небі, як човен, плив косяк гусей. Хмари билися над ним, штовхалися,— молоді телята. Пасма хмар летіли. Чорний, аж синій, летів, наче виламуючи з себе крила, крук. "Тим-бо й ба!" — сказав голосно селянин.
Він ловив руками ніч, що обступала, стріляв у мовчазний місяць і наче бачив, як падали з нього блискучі тріски. Місяць раптом заховався, і селянин заснув, йому здалося, що навкруги стріляє траншея. Над ним скреготав у повітрі набій. Десь позаду вибухнув. Селянин прокинувся на момент, дивуючи з того, що на селі є набої. Прийшов справжній сон. Вмостився зручніше, почуваючи, що сон цей наснить приємних речей. Справді. Серед дворища карячився новий та зелений плуг. Леміш і чересло дуже блищали. Граділь задерся вгору. Теліжка од плуга смішно стояла на двох нерівних колесах. Млосно було взятися за чепіги. Сліпуче сонце било в стіну хати. Сонячний степанчичок бігав по дверях. Крізь шибку вікна квітнув вогонь на поду печі. Подивився на сонце, що квітло, обпалюючи небо і одриваючись од блакитного тла. Сонце розірвалося на безкінецтво шматків. Надобрій зчорнів од землі — полетіла вгору. "Це — сон",— подумав. Відчував боротьбу двох снів: осяяної сонцем хати, крізь яку ввижалася похмура траншея. Сам же знав напевно, що спить на сільськім погорйджі. Мозок, як загнана, замучена, розірвана істота, боровся з усіх сил, відновлюючи видіння хати. Траншея гриміла й перешкоджала, мозок видихував з себе уві сні цей гуркіт. Так легені видихають поступово наркотичну отруту. Мозок поєднав, нарешті, обидва сни. Над хатою повстала хмара. Вона сама була далеко ще, та її пальці вже з'явилися на небі. До них знизу добігали відгомони блискавок. Розчепірені пальці стислися в кулак. Замірився з бездонного неба на сонце, що висіло низько.
Ударив дощ. Сонце зникло, осяявши останніми проміннями тепло мозок. Снилася знову траншея. Селянин знав, що то тільки сон. Нелюдська втома пов'язала, поплутала м'язи. З цього сну, з траншейного, хотілося знову побачити інший сон. Хотілося заснути уві сні. Мозок знав твердо, що дійсність — це зруйноване подвір'я. Все інше — сон. Все інше — сон.
Відбувалася боротьба. Мозок охороняв спокій сном. Ішов дощ. Струмені дощу добиралися до тіла, краплі збігали з обличчя. Людині почало снитися, що її поранено. Що вона плаче. Рана зовсім не боліла, сльози були — подяка за рану. У сні людині без міри приємно, що її лише поранено. Навіть дощ — він був цілковита реальність — не міг розбудити людини. їй здавалося — з рани на спині тече собі, збігає холодна кров. Десь в глибині мозку жевріла свідомість, що це тільки сон, що реальність є погоридж. Та й сон такий був приємніший за сон про вибухи набоїв. Жевріла думка, що реальність є поворот з війни до батьківщини, погоридж.
Приснилася дружина. "Чоловіче мій",— сказала вона. Біля колодязя стала витягти води. На білу хату переломилася її тінь. Побачив себе на тому, що ховає нового плуга. Удвох з дружиною занесли плуг до льоху. Жабами й вогкою землею пахне льох. Сниться, що пояснює дружині — нащо ховає. Обіймає жінку, дихає її запахом. Підсвідомо снується думка про цей сон. Як сказать дружині, що реальність — це погоридж, плуг треба закопати вві сні (сон же відбувається раніш!), плуг можна буде, прокинувшися, знайти? Дружина довірливо притулилася всім тілом. Радість повороту. Із самої глибини розуму знялася пристрасна хвиля. Селянин прокинувся весняним ранком на попелищі села. Прокинувся і зітхнув на повні груди.
Садки потрощено. Ледве починали зеленіти. Обламані віти, наче повикручувані руки й ноги, розкидано по подвір'ях. Хати стояли безверхі. Обгорілі стіни та купи глини смерділи великим чужим горем і сажею. Сонце піднеслося з хаосу обріїв. По дорозі розбрелись, загрузнувши, військові вози. Селянин пішов уздовж села. Був сам серед вулиць та дворів.
За селом його раптом наздогнав туман. Обступив, перенісши ніби до чужої сторони. Селянин зупинився. Перед ним — провалля траншеї. Одвічна моква. Скочив до середини і припав до бруствера. Одразу захотілося спати. Увесь час, борючись зі сном, спостерігав знайому картину. Пустельну, та безлюдну. Через силу одірвався од землі і пішов бродити полем, розшукуючи межі. Війна знищила все, що нагадувало про розподіл землі.
Він знайшов таки його поле. На схилі лощини упізнав ріг поля. Зегзиці траншей 1 бігли вздовж лощини. Скільки праці треба буде — вирівняти! Трупний сморід вибивався з-під землі. Родюча буде земля. Він узяв лопату, що стриміла неподалік. Лопата прийшлася до рук, як рушниця. Почав зарівнювати своє поле. Він рубав руки трупам, щоб не витикалися з землі. Одтягав набік тих, які лежали на поверхні. Знаходив зброю та амуніцію і складав на купу. • Сонце кілька разів сходило й заходило, він усе копав. Консерви їв за хліб. Вони вилазили з землі, як печериці,— м'ясні, овочеві, молошні.
Село стояло порожнє. Над ним дмухало безліч вітрів. Один мочив, другий сушив, інший холодив. Стихії приходили на зміну одна одній і руйнували рештки житла. Привчився думати узагальненими реченнями. Думав "ми" і уявляв безліч руїн і людську пустелю. Іноді здавалося, що люди ходять округ нього, хати стоять веселі та привабливі. Не міг цього побачити, хоч і хотілося сказати до когось слово. Нелюдська мука, сповнила мозок. Свідомість і очі казали що поруч стоять лише руїни, та десь глибоко в підсвідомості не вірив ні очам, ні розумові.