Руська компартія, наслідуючи традіційне становище соціяцістів пануючих націй у національнім питанні, не вивітривши у самій себе шовіністичного та імперіялістичного духу всієї руської історії, на жаль, довго не могла відчути й вхопити той факт, що пригнічені нації бувшої Росії могли б бути для революції найвірніщим, найкращим опертям, коли б вони від неї дістали якнайповніще задоволення своїх національних прагнень. Страх загубити досягнене був би надзвичайно дужим спільником у боротьбі проти всяких замахів реакції. Замісць того своєю помилковою національною політикою вона кидала велику кількість українськик національно свідомих елементів ув обійми ворогів соціалістичної революції.
Я глибоко певен, що коли б компартія одразу повела у практиці ту національну політику, що вона її проголошувала з тактичних мотивів у відозвах і резолюціях, коли б заняла в ній не тактичне становище, а принципіяльне, позітивно-активне, то на три чверті озброєна й неозброєна опозіція українських елементів була б зменчена.
Коли я в 1920 році в своїх переговорах з московським центром, настоюючи на переорганізації червоної армії, виставляв теріторіальну сістему як певнішу для справи оборони, я мав більшу рацію, ніж Л. Троцкій, якого навіть обурило таке моє домагання. Тепер життя немов би підтвердило правильність моєї позіції. Перехід на теріторіяльну сістему визнано. Але, наскільки можна здалеку судити, він робиться надзвичайно нерішуче, половинчато, кволо, з побоюванням. А тим часом повинно бути ясно, що українська національна червона армія була б значно дужчим і вірніщим оборонцем, коли б вона боронила не тільки соціяльно — політичні здобутки, але й свою національну волю і власне існування як національної армії. Таких прикладів можна навести багато.
Але не будемо зупинатися на тому, що робилося. Хиба тільки для того, щоб через порівняння з тим, що робиться тепер, краще орієнтуватися в сучасній сітуації.
А відбувається тепер, оскільки можна судити здалеку, те, що компартія голосно визнала свою помилку в національному питанні й стає ніби справді на шлях виправляння її. Надто яскраві ознаки цього можна спостерігати з діяльности партії за останній рік, що зафіксовано в резолюції ЦККП(б)У з приводу національного питання.
Запеклі противники компартії, рискуючи виявити себе смішними, готові відкидати й заперечувати не тільки цей факт, але найочевидніші. А тим часом, коли порівняти сучасний стан національного питання на Україні зо станом його хоча б у 1920 році, то ріжниця сама кидається в очі. В 1919 році один голова українського радянського Уряду виголошував на Україні необхідність диктатури руської культури. В 1926 році другий голова того самого уряду мусить оправдуватись і доказувати, що на Україні нема переслідування руської культури. В 1920 році, збіраючись вступати в радянський уряд, я домагався, щоб були вироблені форми державних взаємовідносин тодішньої федерації радянських республик, щоб економична самостійність України мала хоч яку— небудь тенденцію на здійснювання, щоб фінансові взаємовідносини були засновані на якихсь нормах. Я кілька годин доводив представникам Політбюра Каменеву і Зіновьєву доцільність і необхідність в інтересах самої революції всіх цих заходів.
Зо мною торгувались і видно було, що вони не бачили й не розуміли такої необхідности. Троцький же виразно й отверто сказав: "так ви, значить, домагаєтесь зміни всієї нашої політики на Україні?!" І обурився так неначе я домагався дійсно чогось неможливого. Те неможливе тепер починає здійснятися. Всі мої домагання висуває саме життя і компартія тепер, через кілька років хоч-не-хоч мусить рахуватися з ними й приймати їх. І коли вже гостро висувається питання окремого бюджету України, коли ЦК компартії України підкреслює державність української радянської республики, то це вже не те, що в 1920 році, коли з моїх домагань тільки посміхались або уважали їх за контрреволюційний націоналізм.
А питання так званої українізації? Комісія по українізації була заснована в 1920 році. Серед инчих домагань я в цей час виставив і домагання українізації радянського апарату. Але коли я захотів узяти активну участь у комісії по українізації, мені головою уряду було заявлено, що з огляду на невідбування засідань цеї комісії її зовсім розпущено. Так стояло шість років тому це питання. Тепер ми бачимо зовсім инчу картину. Українізація державного й партійного апаратів стала конечностю, насущною потребою. Є, розуміється, елементи в компартії, що всіма силами опинаються проти неї, але ми вже маємо цифри, маємо факти урядування українською мовою, навіть приклади кари за незнання української мови. Чи це ж було можливе в 1920 році, коли українську мову звали "петлюрівщиною" і глузували з неї й за неї брали на підозріння в контрреволюційносте?
Заплющувати на ці факти очі, твердити, що їх немає, що це все дурійство, фальшування, це просто дитячий аргумент. Можна сумніватися в тих чи инчих розмірах цих досягнень, але не можна відкидати тенденції їі розвитку. А це є найголовніще. Це свідчить насамперед про силу й зріст національної української стихії за ці шість років, а друге про розумний, нарешті, початок відношення до цього явища компартії. Що компартія хоче взяти провід у цьому процесі, що хоче через українізацію свого партійного і державно-адміністративного апарату зблизити радвладу з селом, що хоче надати українській національній культурі тон свого світогляду, це цілком зрозуміле й нормальне. Кожна партія повинна була б до цього самого змагатися.
Трудно здалеку бачити всі пружини, всі фактори й умови цієї зміни в національній політиці. Трудно судити, оскільки ця політика ґрунтовна, оскільки вона принципіяльно-активна, а не викликана необхідностю тактичного тимчасового пристосовання. Але поскільки справедливе є те, що головною причиною була і є сила національної стихії, постільки ми можемо бути спокійні за дальшу долю українського національного відродження. Ніякі схилення тої чи инчої влади на Україні не зможуть уже вернути її в стан колишнього небуття. Поскільки ж компартія тепер займає хоча б не негативне відношення до розвитку цієї стихії, до надання їй свідомих, організованих форм, поскільки цінить її значіння до того, що вступає на шлях українізації державного апарату, постільки відпадає одна з причин гострої ворожнечи до неї з боку національно-свідомих елементів українства. І що повніше, що принціпіяльніще компартія України поведе злиття всіх сторін державного життя України з національною стихією, що безсумнівніще в національному сенсі стане весь апарат усього життя (економичного, політичного, культурного, професіонального і т. д.), то ближчею й ближчею стане радянська влада до мас, то більше й більше ставатиме по национальности своєю. І тим меньче й меньче буде підстав національного характеру як серед соціялістів так і безпартійних емігрантів до опозіції їй.