Не знала нічого певного. Мала деякі сумніви, здогади, навіть її остання зустріч з Богданом на залізничім двірці вчора збудила в неї деякі передчуття, але все це було пливке і досить непереконливе. До біса? Вона ж має двадцять і два роки, стільки "перейшла" за них, а властиво… не знає, як поставитись до такого елементарного, життєвого питання, як взаємини між жінкою і мужчиною! Була майже схильна заздрити деяким своїм товаришкам, що "зналися" на мужчинах і сортували їх, як слоїки з конфітурою. Розумілися на етикетці, знали ґатунок, витривалість на час і смак кожного слоїка.
Пригадала собі одну свою розмову із Зоєю. Притокою до неї була подружня зрада одної заміжньої (Сергієвої "товаришки по фаху") жидівочки. Зоя осуджувала не сам акт зради (в Зої все на виворіт), але саме те, так мовити б, його психологічне тло. Вона, Зоя, ніколи-преніколи не хотіла б ще раз з іншим мужчиною переходити ту Голготу приниження і душевної муки, що її мусіла перейти як Сергієва жінка.
— Ви ж казали, що ви любили Сергія, — здивувалась Дарка. Зоя засміялась:
— А що це має до речі? Переконаєтесь самі колись, моя хороша, як мужчини розуміють любов. Треба буде не раз зуби зціпити, щоб не кинути тому, якого кохаємо, якимсь образливим словом у лице.
Вона слухала Зою, розчарована й пригноблена.
— Я собі трохи інакше уявляла подружжя, — призналась щиро. Зоя ще дужче розсміялась:
— Єй-бо, яка з вас ще дитина! Це тільки зразу такий чорт страшний…
— А потім "звикаємо" до нього, — терпко замітила Дарка.
— Ох, ні! Потім справи ті якось самі від себе "реґулюються", і жінка починає чоловіка ще більше, глибше любити, як перед шлюбом… і… все в порядку. Найважніше, — майте це на увазі, Даронько, як підете заміж, — щоб жінка була досить розумна й досить мужня, щоб не зрадити перед чоловіком тої відрази, що її неодмінно почуває в перших місяцях подружжя. Потім, кажу ж вам, все від себе наладнюється. На мій погляд, річ у тому, що жінка просто дістає стать. Чи вам не здається, що з нас до шлюбу майже такі безстатеві істоти, як папороті в першому поколінні?
Так виглядало життя, обдерте з фіґового листка. Було таке, а не інакше, і яка на це могла бути рада? Остаточно Дарка у своїх двадцять і двох роках доходить до тої межі, де ще крок, ще два — і скінчаться всякі недоскоки, щезне лірика, замовкне цокотлива мораль, і "гріх", яким страшили її, відколи почала розуміти що-небудь, стане обов'язком, а його наслідки благословенством.
Якби погляди Зої можна було звести до якогось загальника, то виходило б, що Дарка пройшла сьогодні перший етап своєї "Голготи", тобто вкоротила її на кілька ступнів. Була хвилина, що їй навіть подобалась ця героїчна роля.
Відвернулась від вікна і глянула на Стефка. Він чекав на цей погляд. Подивились просто в очі одне одному і зрозуміли: життя в одній хвилині зробило їх на кілька років старшими. Підійшов до неї, ніжно-ніжно обняв її за плечі. І хоч ледве торкнувся її рамен, відчула відразу, що сестринно-братерський тин між ними упав.
— Моя жінка, — шепнув їй до вуха.
— Мг, — погодилась невиразно по хвилині і вчула, як очі її сповнились слізьми. В ніякому разі не були це сльози радости. По-злодійськи скоро обтерла очі й усміхнулась до Стефка; але веселість її не вернулась вже того дня до неї.
XVII
Ні, рішуче не можна було прикласти до днів, що ними тепер проходило Дарчине життя, тої гарної, успортовленої і такої сучасної фрази: "час летів стрілою". Він не летів стрілою, хоч і не волікся черепашиною ходою.
Надворі почав від західно-полудневих вітрів танути сніг, і світ з вікна видавався великим, білим у чорні латки котом. (Доморослі метеорологи заповідали морози аж після Йордану). І хоч цей кіт-велетень видавався заважкий до бігу, він просто перескакував деякі місця в часі.
Так Дарка пов'язала в один вузол два суперечні поняття: життя на селі взимі було справді нудне, але нудьга та мала в собі рух, що дивно вкорочував час.
До того мама далі вважала Дарку почесним гостем і не дозволяла їй братись за будь-яку "невідповідну" для студентки філософії роботу. Не було це притаманне типові мами Поповичевої, а запозичене із психіки селян, які вважали за нижче своєї гідности дозволити своїм дітям-"студентам" працювати попліч з собою. О, вони не мали при цьому на оці відпочинку фізичних сил своїх дітей! По-перше, наука в очах селянина — це ще не праця, по-друге, наші селяни не такі знову сентиментальні. Просто діти мали грати ролю "панів" на славу і "гонор" своїм батькам.
Дарка теж мусіла бути завсіди чепурно одягнена, припудрена, сказати б, нероба з виплеканими руками. Можливо, що в цьому випадку важне було в очах мами й те, що Дарка була заручена, і наречений міг, бо мав до цього право, з'явитись в них в кожній порі дня. Ах, "міг" і "мав право" з'явитись в кожній порі дня, а він день-у-день, тиждень за тижнем приходив завсіди в одній і тій самій порі. Приходив о 4-ій, а відходив о 6-ій сполудня. Дарці ця каригідна точність нагадувала нічне піяння когута. Той теж ніколи не спізняється, ні не помиляється щодо часу. Кожного дня, як наближається четверта, Дарка діставала якби легких памороків. Може… може… нарешті сьогодні він зробить відхил від цієї самовбивчої норми і, може, спізниться бодай на пів години… Може, нарешті, бодай раз приневолить її серце хоч трохи затужити за ним. По двох тижнях побуту дома вона переконалась, що її мрія ніколи не здійсниться. Була це одна з тих мрій, що їх живцем закопуємо в могилу. Не раз, дивлячись отак на його спокійне, безпечне лице, вона чула потребу заплакати над ними обоїми. Одне знала вже тепер: кохання їх ніколи не дійде до розцвіту, а знидіє перед часом з надміру того лагідного, смертоносного спокою, що омотав їх. Так, як деякі тропікальні рослини надіють в наших вазонках з надміру води, хоч без неї і не могли б жити.
Іноді знечев'я вдаряла на неї хвиля тверезости й бунту: чому вона мала б іти заміж за Стефка Підгірського? Правда, звичайно так буває, що недужі закохуються у своїх сестрах-жалібницях, але подружжя? Бо і справді, чи в той час, як вона почала була піклуватись Стефком під час його "недуги на зраду" Лялі Данилюківни, чи думало яке з них в той час про подружжя? Та саме тепер, коли так звана "екзистенція" батька висіла на волоску, такі міркування були найменше несвоєчасні і згори пересуджені. Вона мусіла б спалитись з сорому, якби тільки себе тут мала на думці. О, маючи за собою такий вдячний предмет, як французька мова, вона дала б собі ще раду у світі. Напевне! Але батьків добило б саме почуття безсилля й та страшна для них свідомість, що вони не у силах допомогти своїй дитині докінчити студії. Вона ж знає добре тих любих своїх "старосвітських людей".