II
З Руської, тепер уже "Римської" (нарешті Рим і Крим віднайшли себе!) через ринок пірнули дівчата в Панську. При цій репрезентативній вулиці буковинської столиці примістились в якійсь суперечности найелегантніші салони жіночих мод і найбагатші книгарні.
Вулиця пливла ліниво у свіжому, нарошеному холоді проосіннього вечора. Десь за містом, на чагрівських полях, де асфальт не давить до землі грудей, дихає вона в цю годину сизими, пухкими мряками.
Вгорі за ґратами електричних дротів і антен крешуть іскри зорі. Від дальніх зір невидними хвилями спливає неспокій на землю і очманює людей. Вулиця змійковато міниться східними, крикливими кольорами. Хвилюється причаєно. На Дарку теж починає переходити оте приємне для нервів хвилювання від червоного кольору рекламових світел і ритмічного пульсування людської маси. Дарка думає: "Яку велику помилку роблять поети, називаючи вуличну юрбу бездушною! Скільки ж замаскованих пристрастей, гону до пригод, туги за незвичайним, скільки підступу, чеснот і гріха ховається під ослоною ночі і шмінки!"
Направду, Чернівці мають в собі щось більше зі Сходу, наче східноєвропейський час! Славні географи з розумними окулярами на носі навіть не припускають, який двобій між Сходом і Заходом іде на цім клаптику землі. Яка шалена конкуренція панує тут між косметиками з Парижа і Стамбула!
Дарка під свіжим вражінням зустрічі з Чернівцями повна розспіваної свідомости свого прив'язання до "коханих Чернівців". І як це буває в кожному коханні, — любимо найсильніше за найбільший гріх (вибачте нам, усі правовірні), вона любить оце місто за його міжнародний характер.
Що ж! Повоєнна людина навчилась обходитись без гроша, без вигоди, без емеритального забезпечення, але тяжко їй обійтись без романтики. Так воно вже якось є. А це ж романтика: вийти собі ввечір на Панську, вплестись у барвистий хоровод, почувати себе якоюсь частинкою цього напарфумованого колективу, бачити довкола себе типи різних рас, ловити звуки бодай п'яти мов і… мати ту ілюзію, що проходжуєшся вулицями Касабланки[79].
Після мозаїки на Панській — вулиця Петровича видається тихим, сірим чоловічком. Але цей тихий, сірий чоловічок має душу: Народний Дім. Це одно велике, кам'яне (але яке чутке) серце, до якого збігаються артерії цілого українського життя на Буковині. Народний Дім при вулиці Петровича — це історія буковинської України.
У тих всенародних мурах примістили свої вивіски всі товариства й установи буковинських батьків і дітей. Найзавзятіших ідеологічних ворогів ділив не раз у Народнім Домі тільки вузенький коридорчик. І тоді, коли перед лицем світа ті люди не признавали один одного і кидали друкованим каменем у свої голови, як комірники Народного Дому, вони позичали собі взаємно по-сусідськи мітли і цукор. (Так і надзвонює в ухо гекзаметр: "Будеш колись в Чернівцях, шукай там Народного Дому").
Оля відчинила двері до "малої" зали, Дарка, як "homo novus"[80], ступила за нею. Зразу за клубистими сувоями диму, за миготливими рухами людських голів і рук, за гамором вона не бачить і не чує нічого виразно. Спроквола вилонюється з цього хаосу передовсім стіна. Може, тому, що нерухома і німа. На ній високо, під стелею, трохи пролинялий, та ще імпозантний, великий жовто-блакитний прапор. Під ним — у формі щита, як символу оборони — велика знимка живих і мертвих членів студентської корпорації "Січ" (козацтво кажеться), а ще нижче (Дарка бачить тільки до половини, бо народ заслонює плечима) — дві вислужені шаблі навхрест і емблеми товариства.
На кріслах, столах, побамкуючи ногами, на футринах вікон, по кутах — сидять, стоять, курять, спльовують на "ніби", поштовхують себе ліктями, спорять між собою і сміються студенти. Дівчата сидять обарінком осторонь і шепчуть щось між собою. Тільки кілька з них замішалося в гурт товаришів. Ті перекрикують хлопців.
Від шепоту, сміху, крику, скрипу підлоги і пересуваних крісел в ухах дзвенить. Поодинокі слова пропадають, розбиваються на атоми звуків так, що їх вловити вже не можна.
Дарка йде з середини зали і припирається до стіни, провіривши попереду, чи ця не пускає фарби. Не почуває себе усамітнена, хоч поки що ще ніхто зі знайомих не підійшов до неї. Та тих знайомих майже і не бачить на залі. Зате її цілу починає осотувати миле почуття безпеки (хоч нізвідки нема загрози), що так часто сповняє нас, навіть без порозуміння з нашою свідомістю, тоді, коли ми знаходимося в сильному перстні своїх однодумців.
Дарка чує, як щось в її нутрі розпайковує її на частинки, як частинки, як кожна така частинка виділюється від неї і пристає до когось з цих незнайомих, а таких близьких людей. Любов до свого народу така природна в людині, як половий гін. Ніхто не знає, як це солодко після кількох років примусової мандрівки по реґаті стояти собі під стіною в "малій" залі Народного Дому і відчувати в жилах гарячу свідомість, що за кожним новим клацом клямки входить до гурту хтось "свій", якийсь брат…
А ввесь цей збір людей — це ми, студенти! Ви знаєте, хто це студенти? Це ті, що вміють бунтуватись для самої насолоди бунту! Це ті, що сміються з перестарілих правд і поліції! Це ті, що мають відвагу критикувати законами освячений суспільний лад. Це ті, що штовхають поступ уперед! Це ті, що вміють кохати до загину і покидати без сліз!
Це ми — студенти! Будівничі нового ладу! Носії нових, сміливих ідей! Пробоєвики в хащах консерватизму!
Коли хочете знати, то наш стан кращий від лицарського: ми вступаємо в нього напровесні своєї молодости, а покидаємо, заки ще життя встигло поробити нас занадто розсудливими. Тому ми — молоді, безумні, одчайдушні! Ми — студенти!!!
— Сервус, Дарко!
— Наталко!!
Дві руки сердечно стискають одна одну, а потім ще одним заворотом відшукуються і прилягаються взаємно, мов би збагнути хотіли, чи не підміняв хто котру з них за ті довгі роки. Ні, ті самі, що колись: Наталка Оріховська і Дарка Попович. Вогка Наталчина рука аж парує гарячкою, її сірий, тонкий ніс прибрав таку характеристичну для сухітників гачкувату форму, але тут це не змінює нічого. Наталка Оріховська ніколи не була для Дарки живою, реальною людиною, а тільки символом.