— Ой, де я був! Ось подивіться, що тут…
Кирило поклав на стіл коробку, загорнуту в сріблясту фольгу і навхрест перев’язану блакитною стрічкою.
— Ну, їж, їж, все вже прохололо, — примирливо сказала мама і взялася розпаковувати коробку. Найпер-ше вийняла якусь химерну іграшку — з великої прозорої кулі витикалися малі, різних кольорів і відтінків. Покрутила в руках, притиснула пальцями — іграшка розпалася на сегменти, кубики, призми і кульки.
— Де це ти взяв?
— Мені подарували… Там такі хороші люди! Побачили мене, обступили, усміхаються…
— Так ти в корпус забігав, нечемний хлопчисько?
— Ніякого корпусу там нема, — відказав Кирило, уминаючи пиріг. — Там якийсь… ну, такий павільйон, і всього-всього повно!
— Що ти мелеш? — Лайті взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою. — Тут, на території, не-має ніякого магазину. Невже змотався на шістнадцяту станцію?
— Та ні, я тут ось був.
Лайті підозріло подивилась на сусіда:
— Це ви дали йому грошей?
— Ні, — знизав плечима Нейба. — В мене ледве на путівку вистачило.
Він сказав це з серйозним виглядом, та Лайті помітила ледь вловиму посмішку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю гроші, а потім…
— Там без ніяких грошей, мам, чесне піонерське! — засміявся Кирило.
— Ну, гаразд, це ще краще, — багатозначно сказала мама. — Може, ти звідти й для мене щось принесеш?
— Я попрошу… — затнувся Кирило. — Хоч вони й не розуміють по-нашому.
— Нічого, зрозуміють! Дістань там гарненькі сережки, і щоб зелені камінчики. — І до Нейби: — Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?
Той ніяково усміхнувся:
— Можливо.
Пообідавши, Кирило подався в кінець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся ні з чим.
"Ну, ясно, — подумала Лайті, — не міг же цей при мені дати гроші. Та на сережки й пошкодує, це тобі не іграшка… А може, як почне упадати… Це ж відомий прийом — спочатку здружуються з дитиною, а потім уже й до мами…"
— Чому ж не приніс? — запитала Кирила.
Хлопець розгублено кліпав очима:
— Я не знайшов… того… входу.
"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повірити, що й справді не знайшов, заблудився. Мо-лодець!"
— Завтра втрапиш! — підбадьорливо сказав Нейба і, подивившись на годинника, додав: — О другій го-дині дня.
Наступного дня Кирило побіг точно о другій. Лайті побачила видовжену постать в кінці алеї, а за мить він пропав з очей. Тепер вона сиділа за столом спокійна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенціального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, — подумала, — то зможе розраховувати на при-хильність. А чому б і ні? Він мужчина цікавий, не такий, як інші, а я жінка вільна, вже ось другий рік, як розі-йшлася. Той телепень усе дорікав, що люблю речі, а не його, а що він міг забезпечити? Може, цей зрозуміє жі-ночу натуру…"
Прибіг Кирило. Знову сяючий, збуджений.
— Сережок там ніяких немає! —вигукнув.— Та вони й не знають, що це таке, і в жодної мами до вух ні-чого не причеплено, я ж придивився… Зате ось що дали!
І він простяг мамі годинника з красивим браслетом.
— Такий самий, як у дяді Нейби, тільки браслет, бачите, тонший.
— Це жіночий, — сказав Нейба.
Лайті дивилась на годинника, як зачарована. Крім двох рядів чисел на овальному циферблаті, якісь знаки виглядали з чотирьох круглих віконечок, розташованих навхрест. Підставивши його під сонячне проміння, що пробивалось на Ееранду крізь зелень, Лайті аж зажмурилась — годинник сяйнув міріадами сонць. Оце прикраса!
В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким ніжним поглядом, що інший на його місці одразу ж розтанув би. А він сидів незворушний, задумливо спостерігаючи ту "повітряну лінзу" в кінці алеї.
З кожним днем апетит до подарунків у Лайті розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дріб’язку — елегантну сумочку, хустинку, яка змінювала свій колір і візерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на індійське сарі, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи і т.п.
І щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.
— А я вже дещо по-їхньому розумію! — хвалився. — Там такі гарні люди… От тільки моря коло них нема…
Лайті лише усміхалась на ті балачки. Правда, її трохи дивувала поведінка Нейби: подарунки купує, а в кіно не запрошує.
Їм лишалося кілька днів. Цього разу Кирило приніс чудернацький капелюшок — як тільки Лайті одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодію.
— Та він музикальний!
— Точніше — лікувальний, — обізвався Нейба. — Музична терапія.
— Вперше чую, — сяйнула усмішкою Лайті. — От що значить Одеса, чого тут тільки нема! Ви — оде-сит?
Нейба опустив очі:
— Трохи одесит. Але не зовсім…
Це, власне, були останні слова, які Лайті почула від цього загадкового чоловіка. Тих же, на які очікувала, яких жадала, він так і не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. І наступного дня не з’явився.
Кирило, помітивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:
— Дяді Нейби не буде. Термін закінчився, чи що… Він передавав привіт.
— А більше нічого не сказав?
— Та… здається, нічого.
Мама поклала руку на Кирилове плече:
— Так-таки й нічого? Я ж по твоїх очах бачу: щось він сказав. Ну?
— Та… — Кирилові явно не хотілось признатися. — Та сказав…
— Ну, що? Що?
Кирило підвів голову, подивився на мамине обличчя:
— Гарна, сказав, у тебе мама, тільки дуже речі любить, занадто…
— А хто ж їх не любить? — обурилась Лайті. — Теж такий самий… Подивися, дурненький, он інші мами якими штучками пообвішувані… На власних машинах їздять… Адреси він не залишив?
— Ні.
Кирило сидів засмучений, їсти не хотів, тільки водив ложкою по тарілці.
— Слухай, він багато тобі грошей давав?
— Ніяких грошей він не давав.
— Бач, ти кажеш мені неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж і подібний на свого батечка.
Кирило зіщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:
— Ану ж піди, чи зараз принесеш що-небудь?
— Не хочу. Нащо тобі стільки речей?
— Е, якби без грошей, то сходив би!
Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав і пішов по алеї до "повітряної лінзи". Лайті уважно ди-вилась йому вслід і бачила, як він розтанув у сонячному мареві.