Генерал вийшов на пенсію зовсім молодим, ще за Хрущова. Повернувся з Колими — привіз, крім вагона добра, повен рот чистого золота. Цілісінький скарб. Тільки недовго носив. Вичитав, що золото поступово з'їдається. Стирається, розчиняється слиною. Вставив сталеві щелепи, а золоті дуже вигідно збув. Натомість купив облігації. Трипроцентні, безпрограшні. Тепер клацає сталевими щелепами, аж слухати лячно.
І ще. Коли траплялося, що програвали (а це було дуже рідко), діставав масивний гаман і, розкривши його так, щоб не можна було туди заглянути, вивуджував копійку по копійці. Хоч карбованця, хоч три програє — розплачувався тільки копійками. А виграш гріб весь до себе, довго перераховував, ворушачи губами, потім розкладав на дві купки: одну собі, другу Мадюді. І Мадюді щоразу здавалося, що генералова купка більша.
Місто гуло демонстраціями, кипіло мітингами, гучномовці гриміли над головами палкими промовами, а вони сиділи в своєму сквері, до решти поринаючи в гру.
Хоча й вони не могли не відгукуватися на події довкола.
Заводив розмову один із цивільних: ближче, мабуть, був до життя.
Про тих, що мітингують.
— Кто же там... дупель три... митингует?
— Как кто? — піднімав праву брову (став праворуч!) генерал. — Бандеровцы, кто же еще. Украинского языка им захотелось!.. К стенке их, к стенке! Пулю им в лоб, а не ихнюю мову!
Про студентів, що голодують.
— Матрацы, палатки им посылают! Гробы им надо послать! Гробы!
Про події у Східній Європі.
— Развалили все к чертовой матери! Строили-строили — и развалили. Кровь проливали — за что?.. Эх, проснулся бы Сталин!..
Та найбільше кляли Горбачова. Особливо лютували оті два напарники.
— Все было налажено, всем были обеспечены. Птичьего молока разве что не хватало. Так нет же, надо было этого дьявола генсеком избрать! Перестройки ему захотелось! Доперестраивались, что вся Россия голой задницей светит. Всему миру на потеху.
— Ведь как раньше было? Подходит праздник: Первомай или Октябрьские. Подымешь трубку: "Петро Иваныч? Что там у тебя вкусненького? Икорки, балычка не подкинешь?" — "Будет сделано, Владимир Сергеевич! Присылайте машину". Пошлешь свою персональную, возвращается — полный багажник. Верите, по два холодильника приходилось держать! А сейчас? Откроешь — кефир. Тьфу!
— Обождите, то ли еще будет! Доживем до капитализма — взвоем! Наслухається отаких розмов Микола Захарович — жити на світі
не хочеться.
А тут ще онук...
Кілька днів не заходив до нього в кімнату. А зайшов — онімів: при стіні, під самісіньку стелю, жовто-блакитний прапор, увінчаний тризубом. Не інакше онук носив його на оті збіговиська. А поруч — великий плакат: суціль овальні портрети. Гетьмани України. Підійшов ближче, придивився: Мазепа, Петлюра... Аж затрусило. Зірвав плакат, роздер, пожбурив під ноги. Ухопив прапор, одірвав полотнище від древка, зламав тризуб. Загорнув усю ту бандерівську погань в газету, щоб люди не бачили, одніс на смітник. Викинув і долоні витер.
Онук як ступив до кімнати — зблід, аж ніс загострився.
— Ви не мали права!.. Не мали!..
— Я тебе покажу право! — закричав на нього Мадюдя. — Это моя квартира! И не смей носить сюда всякую бандеровскую дрянь! Посмеешь еще раз — выброшу и тебя!
— Я й без цього піду!
— Иди-иди, сделай милость! Бандеровцы тебя приютят и накормят!
— І піду! Ноги моєї тут більше не буде!
— Скатертью дорожка!
Хоч і кричав, все ж не вірив у душі, що онук проти ночі піде з дому. А він зібрався похапцем і пішов. На діда навіть не глянув.
"Придет, куда он денется!" — заспокоював себе Мадюдя. Лишився ж одяг зимовий, і книжки, і програвач з платівками. Не лягав спати до пізньої ночі: ждав, що онук ось-ось клацне замком. Він би вийшов назустріч, побурчав для годиться ще трохи та й простив би. Все ж своя кров.
Однак онук не приходив. Прокинувся вранці Мадюдя, робив не робив свою щоденну зарядку, снідав не снідав — подався у сквер: сидіти вдома не міг.
Генерал уже стирчав за столом.
— Опаздываем! — сказав невдоволено.
— Я вчера внука прогнал...
— Правильно сделал! — не поцікавившись навіть за віщо, схвалив генерал.
— Фашистами нас обозвал! — Мадюді й сравді здавалося, що онук обізвав їх фашистами. Та й хіба не сказав, дивлячись на генералітет: "Звіринець"?
— Во-во! Лагеря разорили, тюрмы разрушили, а тепер плачем! Обождите, еще не то будет. Нет страха, нет! Раньше как: провинился — изволь за решеточку. Собственной тени боялись. Зато был порядок. А теперь?..
— Чуть врагом народа не обозвал...
Почувши знайомий вислів, генерал про всяк випадок одсунувся од Мадюді. Постукав по столу кістяшками.
— Что же они не идут? —Кто?
— Да напарники, кто же еще? — з прикрістю сказав генерал. Появились згодом і напарники. Обоє в капелюхах велюрових,
у довгополих плащах габардинових. Колись із такого габардину, в Китаї закупленого, високе начальство шило собі плащі. Генерал змішав на столі доміно, звично запитав:
— Начнем по копеечке?
Мадюдя цього разу грав неуважно: як генерал не смикав бровами, програлись до нитки. Генерал і кричав на Мадюдю, і жбурляв на стіл доміно — того наче обмарило.
Довелося розплачуватися. Мадюдя дістав трояка, поклав і одразу ж пішов, генерал же дотемна вивуджував з гамана свої копійки.
Прийшовши додому, одразу ж заглянув у онукову кімнату. Там було порожньо. Порожньо й голо. Поки Мадюдя грав у доміно, онук таки тут побував. Забрав усе. Не забув навіть древка від прапора.
Ні, не все. Лишив костюм. Новий-новісінький. Світло-сірий, у модну червону клітинку.
Микола Захарович купив його в той же день, коли вони повернулися з Карпат. Приніс, розгорнув:
— Ану примерь!
— Навіщо ви?
— Примерь-примерь!
— Він же, мабуть, дорогий.
— А кому его и носить, как не студенту!
Онук якось аж неохоче вдягнув — костюм сидів на ньому як влитий.
— Импортный, — сказав задоволено Микола Захарович. — Что-что, а шить они, черти, умеют! Не стыдно будет в нем и экзамены сдавать.
І хто його знає, може, й костюм допоміг успішно скласти екзамени. "Встречают все же по одежке..." Онук беріг його, на заняття ходив у лахмітті (як здавалося дідові), костюм же чекав, мабуть, наступних екзаменів. Не дочекався... Сумно висів у порожній шафі.