Довго потім журився пасічник, який, повернувшись із села, побачив сліди вчиненого розбою. На адресу ведмедів вилилося стільки прокльонів, що, здійснись вони навіть наполовину, рід ведмежий припинив би своє існування на землі. Заспокоївшись і прибравши поламані вулики, пасічник вирішив захистити своє господарство від нових нападів клишоногих. З цією метою він спорудив подобу тину з гілок та сучків зрубаних дерев та кущів. Тільки у двох місцях залишив зручні проходи, немовби запрошуючи ведмедя скористатися одним з них. У кожному проході вів прилаштував зашморги з тонкого сталевого троса, кінці яких закріпив на товстих деревах. Петлі були підвішені до кущів на рівні голови ведмедя. Йдучи проходом, він неодмінно мусив потрапити у зашморг і затягти його на собі. Щоб трос був непримітний, бджоляр замаскував його травою і гіллям кущів. Сам же він влаштувався обіч великої галявини, що підступала до пасіки з півдня: якщо ведмідь піде відкритим місцем, тут-таки потрапить під кулю.
З настанням ночі старий засів на чати. Зійшов місяць і осяяв ліс таким яскравим світлом, що з'явись на стежці миша, й ту можна було б побачити. Дослухаючись до нічних шерехів, просидів вартовий до ранку, так і не дочекавшись ведмедя. Не з'явився звір і наступної ночі. Не знав пасічник, що Білогрудий, об'ївшись медом, на кілька днів збайдужів до нього.
Втративши надію підстерегти грабіжника, старий повернувся до своїх справ і облишив ходити у засідку, але пастки не зняв: для людей і собак вони безпечні, а худоба в лісі не ходить.
Минуло більше як півмісяця, перш ніж Білогрудому знову закортіло поласувати медом. Він попрямував до знайомої пасіки. Ніч цього разу видалася хмарною, темною. Вітер шумів у верховітті дерев, на вершинах сопок, а у видолинках було тихо. Підійшовши до омшаника, ведмідь спинився біля засіки. Раніше її тут не було. Листя на зрубаних деревах всохло і зрадницьки шаруділо, а Білогрудому хотілося нечутно пробратися до вуликів. Звір розумів, що грабувати чуже майно безкарно не можна, і боязко озирався навсібіч. Але ось він угледів просвіт, до нього і попрямував. Трос Білогрудий побачив одразу і сторожко обнюхав його. Запах заліза не був знайомий ведмедю. Білогрудий міг вільно ухилитися від зашморгу, пройти збоку, але незнайому річ треба було дослідити, помацати, і він, немов знаючи про підступні властивості пастки, просунув в неї голову і легенько потерся об трос шиєю. Відчувши, як щось холодне обвилося навколо шиї, ведмідь ревонув і з такою силою смикнувся уперед, що перекинувся через голову: туго затягнутий зашморг тримав його мертвою хваткою.
Білогрудого охопив панічний жах, у грудях спалахнула злість. Спершу йому здалося, що в усьому винні кущі та молоді деревця. Він шматував їх зубами, виривав з корінням. Швидко довкола дерева, до якого був прикріплений зашморг, виникла добре розчищена галявина, по якій у нестямі метався, кружляючи, Білогрудий, то намотуючи, то розмотуючи гнучкі кільця дроту. Знесилівши й заспокоївшись, він спробував трос перекусити, і це йому вдалося б, але кожного разу він кусав сталевий канат у різних місцях. Потім ведмідь намагався стягти зашморг з голови, ухопившись за нього кігтями передніх лап. Він гриз іклами дуб, закрутив довкіл нього трос і втихомирився нарешті, задихаючись у зашморгу. Слина текла з його роззявленої пащі, бруднячи шкіру.
Пасічник спав погано. Вийшовши серед ночі з хати, він почув тріск кущів і відчайдушне рикання звіра, але йти до пастки не зважився: у темряві важко було розібрати, де звір, а де виворотень, до того ж у діда була поганенька однодульна "іжівка", заряджена "жаканом". Довелося чекати ранку.
Сонце ще не зійшло над лісом, коли пасічник підперезався патронташем, на якому висів чималенький ніж, і пішов до спійманого звіра.
— Що, догрався, розбійнику? — зловтішно звернувся він до ведмедя.— Заплатиш тепер своєю чорною шкурою за всі вулики!
По цих словах старий почав цілитися в Білогрудого, але ніяк не міг піймати на мушку вразливе місце. Він не поспішав, упевнений у тому, що ведмідь нікуди не дінеться, і хотів однією кулею покласти звіра наповал. Вимучений та переляканий Білогрудий безладно метався.
Гримнув постріл... Білогрудий інстинктивно шарпнувся убік, залізний зашморг, що мертвою хваткою тримав його за шиворіт, раптом розтиснувся. Ведмідь крутнув головою, ревонув і, не стримуваний більше тросом, кинувся в кущі.
Тремтячими руками пасічник перезарядив рушницю і стрельнув ще раз навздогін, але знову промахнувся. Все стихло.
"Невже розірвав трос?" — майнуло в голові невдахи-мисливця. Він підійшов до погризеного ведмедем дуба і здивований спинився. Трос на витку був перебитий кулею. Із тисячі шансів на порятунок це був єдиний, і він випав на долю Білогрудого.
Довго біг із зашморгом на шиї Білогрудий. Потім бебехнувся в болотистий струмок і лежав у холодній воді, поки не перестало калатати серце. Вийшовши з води і обтрусившись, він досить легко, одним ривком лапи зірвав із себе зашморг і, немов побоюючись, що він знову увіп'ється в шию, побрів геть.
Крізь вогонь і свинець
Після тяжких переживань на пасіці Білогрудий залишив обжиті місця. Кілька днів ішов він на південь і, коли шлях перетнула швидкоплинна ріпка з прозорою та холодною водою, переплив її. Тепер ліс був переважно дубовий, і ведмідь заходився шукати жолуді, хоч у липні їм ще рано падати. Поблукавши лісом і не знайшовши ніякої поживи, Білогрудий здерся на старий дуб і, вмостившись у розвилці трьох суків, почав гризти найближчу гілку. Потім, схопивши передньою лапою вище надкусу, зламав її і, перебираючи лапами, почав вишукувати жолуді. Молоді плоди дуже сподобалися Білогрудому, він зламав другу гілку, потім третю. Зліз з дуба Білогрудий лише тоді, коли довкіл не залишилося жодної гілки, до якої він міг би дотягтися. Після його сніданку верхівка дерева оголилася, а в розвилці великим гніздом тьмяніла купа обгризених гілок. Багато поламав Білогрудий дубових верхівок, перш ніж жолуді почали падати на землю і зникла потреба лазити по деревах.
Відгодувавшись на жолудях, Білогрудий почав шукати барліг. У незнайомому лісі він не зустрічав товстих порожнявах лип і тополь, зате тут було чимало великих сухих кедрових пнів.