У наступні дні доля зрадила клишоноге сімейство: бурундучині нори траплялися рідко; одні з них були розриті, в інших поживи було так мало, що вона не могла вдовольнити ведмедицю. З ранку до вечора лазила вона по кедрах, сподіваючись знайти хоч кілька шишок, перевертала колоди, маючи надію впіймати полівку або злизнути кілька комах, вивертала гнилі пні у пошуках личинок та мурах. Зелені стеблини торішньої осоки, набубнявілі бруньки липи та черемхи, солодкуватий березовий сік, часом жолуді та горіхи, сховані на чорний день птахами та білками, ледве вгамовували її голод. Мати Білогрудого дедалі більше худла, а ведмежата тим часом підростали, чорна шерстка на них густішала, стала лискучою.
Тепер Білогрудий не відчував кволості у лапах, він спритно здирався на повалені дерева, завзято борюкався з братиком.
Дні стояли гожі, сухі. Сонце по-літньому припікало на південних схилах сопок. Дерева вкрилися зеленим серпанком, а розморожена земля викидала світло-зелені пагони трав.
Прокинулися метелики, прилетіли вертишийки і горихвістки. Якось Білогрудий набрів на великий мурашник. Мурахи лагодили зруйновані за зиму підземні ходи та галереї. Білогрудий висунув був язик, щоб злизнути пахучих комах, але дістав залп ядучої кислоти в ніс. Хуркаючи, він пошкріб лапою мурашник, але хоч як силкувався, кігті зашкрібали лише гірке сміття. Збуджені мурахи кинулися на свого напасника, обліпили йому лапи, живіт, морду. Білогрудий спершу розгубився, але, облизуючи лапи, він захопив язиком кілька комах і, старанно розжувавши, проковтнув їх. Хрумкі кислуваті комахи здалися йому надзвичайно смачними. Ведмежа зметикувало що до чого. Тепер воно навмисне клало передні лапи на мурашник і, коли вони вкривалися відважною мурашнею, злизувало її язиком і ковтало. Так першого здобиччю Білогрудого стали мурашки.
Ведмедиця всіляко уникала зустрічей із звірами, небезпечними для її кволих дитинчат, не раз давала їм прочуханки за непослух, і все ж одного разу Білогрудий мало не потрапив до лап свого бурмосистого батька, який жив неподалік самітником. Відчувши зле, Білогрудий хутко поліз на кедр. Із жахом побачив вів, що незнайомий ведмідь теж лізе за ним слідом. Голосно заскімливши, Білогрудий сховався в густому верховітті. Миттю прибігла мати. Грізно рикаючи, злетіла вона на дерево, де ось-ось мало статися непоправне, і боляче вкусила ведмедя за задню лапу. Заревівши од болю, ведмідь прожогом кинувся злазити з дерева, мало не зіпхнувши ведмедицю, впав долу і кинувся навтьоки. Подужати розлючену ведмедицю, яка захищає своїх дітей, не вдається навіть великому ведмедю. Материнський інстинкт подвоює сили.
Після того випадку Білогрудий, ледь виникала щонайменша небезпека, мерщій здирався на перше-ліпше дерево й терпляче відсиджувався на ньому, поки матір відводила ворогів якомога далі. Траплялось, йому доводилося чекати, поки настануть сутінки. З'явившись нечутною ходою, ведмедиця подавала голос, і Білогрудий поквапно залишав свою незручну схованку, із вдячністю ласкаво тулячись до матері.
Несподівана зустріч
Настало літо — найкраща пора для лісової звірини. Смачно ласували ведмеді ніжними пагонами трав, кущів та дерев, соковитим корінням дудника і солодкуватими цибулинами лілей, жадібно поїдали гладких личинок жуків, викопуючи їх з-під гнилого колодника. Найбільше вподобав Білогрудий білі, розміром з невеликий огірок, личинки велетенського скрипуна, який мешкає в зотлілих стовбурах тополь та берестів.
Першим у лісі достиг козолист. Темно-сині довгуваті ягоди мали приємний солодко-кислий смак, але швидко набили оскому. З настанням липня ведмедиця повела своїх дітей на мулистий берег великої ріки.
Дерева тут росли обрідно, і більшість їх повсихала після низової пожежі, що сталася багато років тому. Але натомість ріс буйно й густо чагарник. Білогрудий занурився в нього з головою і, коли б не мав тонкого нюху, швидко б загубив свою матір і братика.
Вабила ведмедів тут лохина. Так багато ягід Білогрудий бачив уперше. Приземкуваті, з коричневими стеблами кущики так густо були всіяні світло-голубими ягодами, що за ними не видно було листя.
Уподобавши розлогу галявину, порослу лохиною, ведмежа родина навідувалася сюди уранці та ввечері, опівдні ж відпочивала в тінистому модриновому ліску. Наївшись досхочу, Білогрудий лягав горілиць, розкидавши убік лапи, і стогнав, наче від болю. Але це тривало недовго. Незабаром він відчував полегкість і починав вовтузитися із братом, перевертав його на бік, стягував за "штани", коли той намагався залізти на дерево. Часом ведмежата падали в густу траву, зчиняючи таку гучну метушню, що втручалася матір, не допускаючи бійок.
Щасливо й безхмарно минали довгі літні дні. Ведмежата підростали швидко. Густа чорна шерсть на них вилискувала, а під шкірою товстішав шар жиру.
Якось, вийшовши на галявину після полуденного відпочинку, ведмедиця почула запах людини. Стривожена, вона залишила ведмежат і забігла проти вітру, щоб визначити, в якому напрямі рухалися люди, а потім обрати вірний шлях для втечі. Тим часом Білогрудий сміливо попрямував на середину галявини, де росли кущі, вкриті особливо великою і солодкою ягодою. От і знайоме болітце з високими зеленими купинами, порослими гострою осокою. Але що за дивна істота обриває ягоду з уподобаного ним куща? Незвично яскравий колір одягу людини, її голос зупинили Білогрудого. Підвівшись на задні лапи, він з цікавістю роздивлявся дівчинку.
— Мамо, мамо! Йди мерщій сюди! Дивись, яке манюсіньке, гарненьке ведмежа! — вигукнула лісникова донька, побачивши Білогрудого.
Підбігла мати й, притуливши до себе доньку, почала з острахом озиратися на всі боки: вона добре знала, що маленькі ведмежата не ходять самі. Підкликавши чоловіка, жінка дорікнула йому за те, що він привів їх сюди, у "ведмеже царство", що ягід можна скільки завгодно назбирати й неподалік кордону. Лісник обстежив сліди й усміхнувся:
— Справді, ведмедиця з ведмежатами. Та ми їх, здається, дуже налякали.
— Тату, спіймай ведмежа! — попрохала дванадцятирічна Наталя.— Адже воно далеко не втекло. Ось тут я його бачила, біля цієї берізки. Як почала до нього підходити, воно й сховалось у кущі.