— А, нехай розважається! — відказала та.— Може, він черевомовець!
Перед вітриною з чоловічим одягом професор знову досить довго постояв, дивлячись на гарно вбрані манекени, пройшов далі кілька кроків, повернувся назад, іще раз пильно оглянув вітрину, замислився, тричі рішуче кивнув головою і голосно сказав сам до себе:
— Годиться!
— Що годиться? — поцікавився Максик.
Однак професор нічого не відповів, а швидко увійшов до крамниці й сказав вичепуреному продавцеві, перш ніж той розтулив рота:
— Я хотів би купити темно-синій костюм із вітрини. Однобортний, за двісті дев'яносто п'ять марок.
— Будь ласка, пане. Тільки мені здається, що він вам не підійде.
— Це не має значення,— буркнув професор.
— Може, потрібно дещо в ньому переробити,— ввічливо зауважив продавець.— Я викличу згори, з ательє, кравця.
— Хай собі залишається нагорі.
— Але він швидко прийде, пане.
— Коли він не прийде, буде ще швидше.
— Наша фірма дуже дбає про те, щоб усі клієнти були задоволені,— зауважив трохи ображений продавець.
— Це добре,— сказав професор.— Але я зовсім не збираюся одягати ваш темно-синій костюм! Я хочу його тільки купити!
— У такому разі бажано, щоб пан, якому призначений костюм, був ласкавий звернутися до нас,— запропонував продавець.— Або дайте нам його адресу, і ми пошлемо туди нашого кравця. Це можна зробити ще сьогодні, по обіді.
Він розкрив записника, щоб занотувати адресу. Професор рішуче захитав головою.
— Ваш синій однобортний костюм із вітрини я куплю і не для себе, і не для якоїсь іншої живої людини.
Продавець зблід і ступив кілька кроків назад. І простогнав:
— Не для живої людини, пане? Отже, для мерця. О! — Він важко зітхнув, а тоді сказав:: — Будь ласка, який розмір має шановний небіжчик? Йому теж костюм має бути більш-менш за розміром! Ми могли б послати нашого кравця...
— Безглуздя! — гостро відказав професор. Тоді трохи полагіднішав і додав: — Ви, звичайно, не знаєте, про що йдеться.
— Авжеж, ні,— визнав зовсім переляканий продавець. Він міцно тримався за прилавок, бо в нього тремтіли коліна. Бідолаха трусився, як холодець.
— Річ у тім, що костюм добре сидить на вашому манекені. Чи не так?
— Звичайно, любий пане.
— Я хочу купити костюм разом із манекеном,— пояснив професор.— Без манекена костюм мене не цікавить.
Перш ніж крамар отямився, тоненький, досі не чуваний голос спитав:
— Навіщо тобі та велика лялька з білявими вусами? Продавець збентежено втупився в нагрудну кишеню
дивного покупця. Максик приязно кивнув йому головою і сказав:
— Не лякайтесь, будь ласка!
— Ой! — жалібно застогнав продавець.— Спершу костюм для небіжчика разом із манекеном у вітрині, а тепер іще хлопчик-мізинчик у кишені! Це вже занадто!
Він закотив очі й упав на килим.
— Він мертвий? — спитав хлопець.
— Ні, він тільки зомлів,— відповів Йокус і гукнув власника крамниці.
— А справді, навіщо нам манекен із вітрини? — спитав малий.
— Це я поясню тобі потім,— відказав Йокус.
Аж тут прибіг власник крамниці і посадовив продавця на стілець, аби той отямився. Тоді професор знову висловив своє бажання:
— Я хотів би купити темно-синій костюм разом із манекеном, на якого той костюм зодягнено. Крім того, його сорочку, краватку, шлейки, черевики і шкарпетки. Будь ласка, скільки все це коштує?
Власник крамниці непевно відповів:
— Я точно не знаю, шановний пане.
Продавець ворухнув блідими губами й пробелькотів:
— П'ятсот дванадцять марок. При сплаті готівкою надається один відсоток знижки. Зостається п'ятсот шість марок вісімдесят вісім пфенігів.
Видно, продавець добре знав своє діло. Нараз він знов упав із стільця.
— Він знову зомлів,— визначив Максик.
Коли власник крамниці почув іще якийсь голос і побачив хлопця в кишені піджака, то вирячив очі й розгублено вчепився в спинку стільця.
— Цей пан теж знепритомніє? — з надією спитав Максик.
— Може, й ні! — сказав професор.— Крамниця чоловічого одягу — це не лікарня!
Нарешті власник крамниці й продавець отямились. Купівля відбулася. Замовили таксі. Верх машини довелося відкинути, і манекен став посеред неї. Професор міцно його підтримував.
— Цей молодик виглядає, наче чужоземний державний діяч, що приїхав з візитом,— крикнув якийсь берлінець, коли таксі проїхало повз нього.
— Він зовсім не схожий на державного діяча,— зауважив інший.
— Як це не схожий? — здивувався перший.— Хто ж отак стоїть у машині, ніби нема на що сісти?
— Та зовсім він не державний діяч,— затявся другий.— Він не усміхається і навіть жодного разу не помахав нам рукою. А мав би це робити, якби був урядовцем. Подивіться, він же страшенно радий, що опинився в Берліні, навіть не насмілюється сісти. Отже, він ніякий не державний діяч.
На перехресті таксі спинилось, і обидва берлінці кинулися до нього. Та поки добігли, на світлофорі спалахнуло зелене світло, і обидва чоловіки спіймали облизня.
— До того ж, урядовець зроду не поїде в звичайному таксі! — вигукнув чоловік.— Ані сидячи, ані стоячи.
— Я теж у таксі зроду не їздив.
— Ну, пане сусіде! Хіба ви урядовець?
— Ні, я продавець.
Розділ шостий
ПЕРЕЛЯК У ГОТЕЛІ "КЕМПІНСЬКИЙ". ПАН ГІНКЕЛЬДАЙ РАПТОМ ЧОГОСЬ НЕДОРАХОВУЄТЬСЯ, ОДЕРЖУЄ ТЕ ЗНОВУ Й ТІКАЄ ЩОДУХУ. КИМ БУВ ЙОКУС ДО ТОГО, ЯК СТАВ ЧАРІВНИКОМ? НАВІЩО КУПЛЕНО МАНЕКЕНА?
У готелі "Кемпінський", де мешкав професор фон Покус, їхня поява теж викликала подив. До Чоловічка, який спав у сірниковій коробці на тумбочці біля ліжка, всі в готелі вже поволі звикли. Та коли двоє робітників пронесли через хол до ліфта манекена, директор готелю і швейцар вочевидь збентежилися.
Тільки-но поставили манекена посеред кімнати, як убіг директор, докірливо глянув крізь рогові окуляри і негайно поцікавився, що це має означати.
— А що саме має щось означати? — лагідно спитав професор, удаючи, ніби не помічає хвилювання пана директора.
— Манекен!
— Він потрібний мені для роботи,— пояснив Йокус.— Піаністи й співаки привозять із собою в готель навіть рояль, коли приїздять на гастролі, і тоді годинами чути музику чи інший гамір. Вони артисти і мусять вправля-тися. А я артист-чарівник і теж мушу вправлятись. І я, до речі, не здіймаю такого гамору, як мої колеги-музи-канти.— Він схопив директора готелю за лацкан піджака й поблажливо поплескав його по плечу.— Що вас так засмучує, любий друже?