Але кошенята його вочевидь не зрозуміли. Або відчули, що в кімнаті 228 десь іще є м'ясо. Принаймні вони зіскочили зі стільчиків, побігли прямісінько до тарілки і повелися так, наче вмирали з голоду.
— Ні! — обурено крикнув Чоловічок.— Геть від тарілки! На місце! Хіба ви не чуєте?
Вони не чули. Навіть якби схотіли почути. Та вони й не хотіли. Лише так плямкали, що тарілка аж тремтіла. Максик тремтів іще дужче. Але тремтів з гніву.
— М'ясо дістанете потім. Спершу ви повинні стати на задні лапи! І побігати одне за одним! І пострибати з одного стільчика на інший! Ви мене зрозуміли?
Він ударив батіжком по тарілці. Тоді одне кошеня схопило лакованого батіжка й перегризло його навпіл.
Професор Йокус фон Покус, про щось замислившись, ішов готельним коридором, та раптом почув із кімнати 228, як хтось тонесенько кричить пробі. Він рвучко відчинив двері, оглядівся в кімнаті й зайшовся сміхом.
Четверо кошенят сиділи на підлозі перед умивальником і напружено дивилися вгору, настовбурчивши вуса. Хвостиками вони били по підлозі. А вгорі, на раковині, у склянці для зубних щіток, сидів Максик і плакав.
— Допоможи мені, любий Йокусе! — крикнув він.— Вони хочуть мене зжерти!
— Дурниця! — сказав професор.— Ти ж не з м'ясного фаршу. І ти не миша! — Він витяг хлопця зі склянки й обдивився його з усіх боків.— Твій одяг трохи подертий, а на лівій щоці — подряпина. Ото і все.
— Які шибеники! — лаявся Максик.— Спершу вони зламали мого батіжка і згризли зубочистку, а тоді стали грати в футбол!
— А де вони взяли м'яча?
— М'ячем був я! Ой, любий Йокусе! Вони підкидали мене вгору, ловили й заганяли під ліжко, витягали звідти й ганяли по паркету, і знову підкидали вгору, і знову під ліжко жбурнули, дістали звідти і засунули під килим, і знову витягли звідти,— то було щось страшне! Якби я не схопився за рушник і не виліз на умивальник, а тоді не сховався в склянці, то хтозна, чи я ще був би живий.
— Бідолашне хлоп'я,— мовив професор.— Та все вже минулося. Ось я тебе помию і вкладу спати.
Четверо кошенят незадоволено стежили за професором, їм було прикро, що великий чоловік забрав їхнього футбольного м'яча, який так гарно ревів, коли вони з ним гралися. Потім, потягнувшись, кошенята подалися до тарілки і встромили в неї свої писки. Але тарілка була зовсім порожня.
Найкмітливіше з них подумало: "Не пощастило!" — і згорнулося калачиком на килимі біля ліжка. Невдовзі воно задрімало, встигнувши ще подумати: "їсти випадає аж тоді, як хтось щось принесе. А спати — простіше. Не треба нікого чекати".
Тим часом засмучений Максик сидів у своїй сірниковій коробці з пластирем на щоці і пив з малесенької порцелянової чашки гарячий шоколад.
Професор уставив лупу в око й латав дірки в Макси-ковій одежі.
— Чи ти напевне знаєш, що кішок не можна дресирувати? — спитав Чоловічок.
— Напевне знаю.
— Хіба вони дурніші за левів і тигрів?
— Аж ніяк! — переконано відповів професор.— їм це просто не до вподоби. Я їх добре розумію. Мені теж не подобалося б стрибати крізь вогненний обруч.
Максик засміявся.
— А шкода! Тільки уяви собі: глядачі — самі звірі. Кенгуру, і ведмеді, і морські леви, і коні, і пелікани! Тільки уяви собі! Всі місця зайняті! — 3 утіхи Максик скуйовдив собі чуба і крикнув: — Ну ж бо, вигадуй далі!
— Гаразд,— сказав професор.— В оркестрі слони сурмлять туш. На манеж виходить лев. У лапі він тримає батіг, а на жовтій гриві в нього — циліндр. Стає тихо-тихо. Чотири поважні тигри викочують на манеж клітку. А в клітці сидить чоловік у фраці й гарчить.
— Як гарно! — Максик потер собі руки.— Той чоловік у клітці — ти!
— Авжеж. Лев скидає циліндр, розмахує ним, кланяється й кричить: "Тепер, шановні панове звірі, ви побачите наш найефектніший номер! Мені пощастило видресирувати чоловіка. Це дуже освічений добродій. Його звати професор Йокус фон Покус. На ваших очах він стрибатиме крізь вогненний обруч, ще й затягнений папером. Я прошу дятлів в оркестрі тихенько вдарити в барабани". Дятли б'ють у барабани. Клітка відчиняється. Двоє тигрів тримають у повітрі обруч. Лев ляскає батогом. Я повільно виходжу з клітки й голосно лаюсь. Лев іще раз ляскає батогом. Я вилажу на підставку і лаюсь іще дужче. Невеличкий світлячок запалює обруч. Він береться вогнем. Лев оперіщує мене ззаду по штанях руків'ям батога. Я вию з болю. Він оперіщує мене ще раз. І тоді одним скоком я стрибаю крізь вогненний обруч. Папір розривається. Вогонь палає. Мені вдалося! Слони сурмлять. Дятли б'ють у барабани. Я підводжуся з піску, старанно обтрушую собі штани й уклінно згинаюся перед публікою.
— І всі звірі в цирку шалено аплодують,— захоплено вигукнув Чоловічок,— а лев дає тобі в нагороду телячу котлету!
— А тепер, хлопче, спи! — звелів професор. І подивився на ручного годинника.— Сьогодні середа, мені треба йти на денну виставу.
— Щасливого чаклування! — сказав Максик.— Тільки ще одне...
— Що саме?
— На жаль, з кошенятами не вийшло.
— Ні.
— Але я однаково буду артистом!
Розділ п'ятий
ПРОГУЛЯНКА ПОВЗ ВІТРИНИ З МАНЕКЕНАМИ. ПРОДАВЕЦЬ ЗОМЛІВАЄ. КРАМНИЦЯ ЧОЛОВІЧОГО ОДЯГУ ВРЕШТІ НЕ ЛІКАРНЯ. РІЗНИЦЯ МІЖ ДЕРЖАВНИМ ДІЯЧЕМ І ПРОДАВЦЕМ МОЛОКА.
Якось спекотного липневого дня вони, не поспішаючи, прогулювалися по Західному Берліну і роздивлялися вітрини. Власне, прогулювався тільки професор. Максик не ходив, а стояв у зовнішній нагрудній кишені професора. Він сперся руками на край кишені, наче то був балкончик, і з цікавістю виглядав іграшкові крамниці, кондитерські та книгарні. Але не так діялось, як йому мріялось. Професорові подобалися вітрини з черевиками, сорочками, краватками, сигарами, парасольками, з пляшками вина і взагалі бозна з чим.
— Не стій так довго перед аптекою,— попросив хлопець.— Ходімо далі!
— Ходімо? — спитав Йокус.— Як це — ходімо? На мою думку, йде тільки один із нас, тобто я. Хіба ти йдеш? Щось не видно, золотко. Ти не йдеш. Тебе несуть. Ти цілком у мене в руках.
— Ні,— сказав малий.— Не в руках, а в кишені.
І вони засміялися. Люди почали на них озиратись. Якийсь товстий берлінець штовхнув свою дружину й пробурмотів:
— Якась чудасія, Ріко! Той чоловік сміється у два голоси!