— Це вже занадто,— забідкався директор.— Ваш Максик, і обидві горлиці, і білий кролик, а тепер іще манекен у синьому костюмі...
Професор по-батьківському притис геть засмученого пана директора собі до грудей і лагідно погладив його по голові.
— Не сприймайте це так трагічно! Моєму манекенові не потрібне ліжко. Не потрібно ніяких рушників. Він не пропалить сигаретою скатертини на столі. Він не лаятиме покоївок...
— Це все чудово, пане професоре,— погодився директор.— Але ж ви зайняли кімнату лише з одним ліжком! А живуть у вас і Чоловічок, і трійко тварин, а тепер іще й манекен! Виходить, як підрахувати, п'ятеро осіб!
— Он воно що,— посміхнувся чарівник.— Чи погодитесь ви з перенаселенням вашої гарненької південної кімнати, якщо відтепер я платитиму щодня на п'ять марок більше?
— Це треба обміркувати,— нерішуче відповів директор.— Чи можу я передати вашу цінну пропозицію до бухгалтерії?
— Можете! — відказав професор, міцно потис директорові руку і додав: — Найкраще було б, якби ви одразу це собі записали. Ось моя ручка.
— Дякую, кулькова ручка й записник завжди при мені. Цього потребує моя професія. Певною мірою, вони — мій ручний інструмент.
І директор бадьоро взявся обшукувати кишені. Він довго порпався, та нічого не знаходив.
— Дивина,— пробурмотів він.— Ані блокнота! Ані ручки! Не міг же я залишити їх у себе в кабінеті. Це вперше в житті.
І знову почав шукати. Нараз він став білий як крейда і прошепотів:
— Гаманця теж немає! А там купа грошей.
— Заспокойтеся,— сказав Йокус.— Запаліть спершу сигарету! І мені дозвольте запалити.
— Охоче,— люб'язно сказав директор і стромив руку в праву кишеню піджака. Тоді в ліву. Тоді в кишеню штанів. Обличчя в нього поволі витяглося.
— Теж забув,— промимрив він.— Немає ні портсигара, ні золотої запальнички, нічого немає...
— Я можу допомогти,— сказав професор і дістав портсигар та золоту запальничку.
Директор готелю розгублено втупився в професора.
— Що сталося? Вам негаразд?
— Я перепрошую,— нерішуче почав директор,— та хіба можна припустити, що портсигар і запальничка, які ви тримаєте в руках, належать зовсім не вам, пане професоре? А належать мені?
Йокус уважно обдивився обидва предмети і збентежено вигукнув:
— Справді!
— На портсигарі має бути моя монограма. Літери "Г" і "Г". Густав Гінкельдай. Так мене звати.
— Літери "Г" і "Г"? — перепитав професор і придивився до портсигара.— Справді, пане Гінкельдай! — І він мерщій віддав предмети власникові.
— Перепрошую тисячу разів, що я так відверто показав вам на ці літери...— почав зніяковілий директор.
— Та ні, та ні, пане Гінкельдай! Коли один із нас двох повинен просити пробачення, то це я! Тож даруйте мені... Часом я буваю такий неуважний, що до мене потрапляють речі, які мені не належать.
Професор старанно обмацав свої кишені.
— О, тут іще щось сховалося! — здивувався він і видобув записника й кулькову ручку.— То, може, і це ваші речі?
— О, звичайно,— жваво вигукнув пан Гінкельдай і мерщій схопив їх.— Я не міг збагнути, яким чином зник мій записник.
Директор замовк і замислився, а тоді недовірливо спитав:
— Може, ви взяли ненароком і мого гаманця?
— Та навряд! — відказав професор і знову помацав собі кишені.— Невже гаманець тут? — І він підняв ліву руку з чорним сап'яновим гаманцем.
— Це мій! — вигукнув директор, схопив його і по-швидкував до дверей, ніби боявся, що гаманець знову зникне.
— І гроші є в ньому? — весело спитав Йокус.
— Є.
— Порахуйте їх. Я не хотів би, щоб потім ви сказали, ніби скількись там тих грошей бракує. Надіньте окуляри і гарненько порахуйте!
— Окуляри? Та вони ж на мені! — сказав пан Гінкельдай.
Максик сміявся і, не вгаваючи, сміявся дедалі голосніше й веселіше. Гінкельдай здивовано схопив себе за носа, та враз, геть збентежений, опустив руку.
— Де ж вони раптом поділися?
— А куди ж чоловік, замислившись, може покласти окуляри? — співчутливо спитав професор.— На жаль, я цього не знаю. Бо я зроду не мав окулярів. Може, вони лежать у футлярі?
Максик мало не падав зі сміху.
— Годі вже, любий Йокусе! — крикнув він у захваті.— Я більше не витримаю! Зі сміху я можу випасти з твоєї кишені!
Директор похмуро глянув на нього.
— Що тут такого кумедного? — буркнув він.
І раптом немов йому сяйнуло: його окуляри сиділи на професоровім носі! Одним стрибком він опинився посередині кімнати, схопив окуляри, кинувся назад до дверей і крикнув:
— Ви просто шахрай!
— Ні, я фокусник, пане Гінкельдай.
Але директор не став сперечатись. І взагалі розмовляти. Він рвонув двері й вискочив, аж курява за ним схопилася (хоча в такому впорядкованому готелі взагалі немає ніякої куряви).
Трохи заспокоївшись після цієї комедії, Максик здивовано сказав:
— Пан директор слушно каже. Ти таки шахрай! Скільки разів я бачив у цирку, коли ти викликаєш з-поміж глядачів двох чи навіть трьох чоловіків і вигрібаєш усе з їхніх кишень, а вони нічого й не помічають.
— З ними тільки треба лагідно поводитись,— пояснив Йокус.— Треба ласкаво поплескати чоловіка по плечу. Погладити по голові. Удати, що змітаєш з його одягу крихти тютюну чи якусь ниточку. А решту вже неважко зробити, коли цього навчився.
— А як ти цього навчився? І коли? Будь ласка, піднеси мене собі до вуха, гаразд? Мені треба дуже, дуже тихо тебе про щось спитати.
Професор обережно вийняв Чоловічка з кишені й підніс собі до вуха.
— Любий Йокусе,— прошепотів Максик,— ти можеш спокійно мені це розповісти. Я нікому не скажу. Чи ти був колись кишеньковим злодієм?
— Ні! — тихенько відказав професор.— Ні, любий Максику.
Він усміхнувся й поцілував малого просто в кінчик носа, а це було не зовсім просто зробити.
— Я не був кишеньковим злодієм. Але я спіймав на гарячому багатьох кишенькових злодіїв.
— Ой!
— А для цього я мусив такого навчитися і так це вміти, як вони самі.
— Ага, зрозуміло. А для кого ти їх ловив?
— Для поліції.
— Та невже?
— Тебе це дивує? Замолоду я мріяв стати детективом або інспектором кримінальної поліції. Щоб згодом уславитися на весь світ.
— Розповідай далі! — благально вигукнув Максик.
— Сьогодні ні. Може, колись іншим разом. Сьогодні я розповім тобі дещо про манекена, якого ми купили.