Мандрика. Ні. Власне, як?
Орлюк. Ви один залишились на школу?
Мандрика. Так. Бо ж усіх...
Орлюк. Що сказали вам товариші перед смертю?
Мандрика. Не пам'ятаю. Тут таке діялось...
Орлюк. Чи пізнаєте ви в підсудному, який ври-вався до вас на квартиру, українсько-німецького націоналіста Грибовського, який разом з фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?..
Мандрика. Е-е...
Орлюк. Пізнаєте?
Мандрика. Так це, як його? Ну, начебто він — і не він. Дуже важко сказати зразу, отак-от, "так" чи "ні". Ви поспитайте, людям же видніше, то й я придивлюся й скажу... Е-е... треба ж придивитись.
Сорока. Ото плете мережу!
Орлюк. Свідок Вірський Павло Іванович.
Вірський. Я.
Орлюк. Років?
Вірський. П'ятдесят.
Орлюк. Професія?
Вірський. Лікар.
Орлюк. Народились?
Вірський. В Дубно.
Орлюк. Біженець?
Вірський. Так.
Орлюк. На фашистських загарбників працювали?
Вірський. Ні.
Орлюк. Не втрачали надії на наше повернення?
Вірський. Ні.
Орлюк. Не вдавались у відчай?
Вірський. Вдавався.
Орлюк. В невіру?
Вірський. Впадав... Ні... Впадав!
Орлюк. Не зраджували народу?
Вірський. Ні.
Орлюк. Ненавиділи ворога, його злобу?..
Вірський. Злобу, жорстокість, жадність...
Орлюк. Втратили дім?
Вірський. Так.
Орлюк. Одяг?
Вірський. Одяг... Книжки...
Голоси з місць. Усе втратив.
Орлюк. Сім'ю?
Вірський. Сім'ю — батька, дружину, дітей.
Орлюк. Ви втекли з концтабору?
Вірський. Так.
Орлюк. Ховались?
Вірський. По лісах, по ярах.
Орлюк. Як ви потрапили сюди?
Вірський. Забрів. Світ за очі.
Орлюк. У кого жили?
Вірський. У вашого покійного батька... Спершу. Потім... Ох, мерзотники!
Орлюк. Ви в нашому селі заражали людей коростою?
Вірський. Так. Коростою, лишаями, трахомою...
Голоси з місць. Він рятував нас від неволі! Він дав мені коросту!
Орлюк. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви думали?
Вірський. Я не думав. Були часи, коли я зовсім не думав.
Орлюк. Тобто?
Вірський. Цього було так багато, що я більше почував, ніж думав.
Орлюк. Чого — цього.
Вірський. Страждання.
Орлюк. Ці страждання, і втрати, й споглядання жахливого, — чи облагородили вони вашу душу, очистили?
Вірський. Від чого?
Орлюк. Відповідайте на запитання.
Вірський. Не розумію запитання. Коли загинув ваш батько й мати, і всі рідні вашої дружини...
Орлюк. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор і прошу вас відповідати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову, зробили кращою, благороднішою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось уже кілька століть?
Вірський. Ні.
Орлюк. Вони принизили, приголомшили вас?
Вірський. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радості, праці, для братства. Фашисти принизили в моїй свідомості високе ім'я людини. Я перестав відчувати себе вінцем творіння.
Орлюк. Ви можете сказати про це докладніше?
Вірський. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали мені багато підстав бути недобрим, жорстоким і мстивим ненависником людства.
Орлюк. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й погано про нього думати.
Вірський. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалі не можу про людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись на мене. Я прошу не задавати мені таких питань.
Орлюк. Вам важко?
Вірський. Не питайте багато. Можна померти від спогадів.
Орлюк. Заспокойтесь. Ви на трибуні свідків.
Вірський. Я не свідок. Світ, про який ви питаєте, він— свідок...
Величко. Товаришу прокурор, конкретніше.
Орлюк. Ви пізнаєте цю людину? Хто ця людина?
Вірський (пильно дивлячись в самі очі Гріїбовського). Це не людина.
Орлюк. Грибовський?
Грибовський. Найн, іх бін кайн Грибовський. їх бін Леон Жерар фон Ельзас-Лотарінгія.
Вірський. Дозвольте, де ж я його бачив?
Орлюк. (до Грибовського). Може, вам страшно говорити рідною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, віддав у неволю?
Грибовський. Їх ферштеє ніхт.
Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!
Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П'ятеро розстріляних підійшло до столу — Антоніна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув на них і затремтів. Затрусились Курбацький і Шредер.
Орлюк. Олена Ступакова!
Ступакова. Я.
Орлюк. Років?
Ступакова. Двадцять чотири. Однолітки.
Орлюк. Удова?
Ступакова. Вбили ж Андрія. Партизан був. І діток двоє вбили, і батька Андрієвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.
Орлюк. Ви були розстріляні?
Ступакова. Була. Я? Була.
Орлюк. Чому ви весь час посміхаєтесь?
Ступакова. Не зважайте. Вона поза моєю волею, ця посмішка. І голос, кажуть, змінився відтоді.
Орлюк. Вам не смішно зараз, громадянко Ступакова?
Ступакова (сміється). Ні.
Орлюк. Вам хочеться плакати?
Ступакова. Робити щось хочеться. Працювати.
Орлюк. Не журіться. Ми з вами ще попрацюємо. Тільки не треба сміятися. Прошу вас, не смійтеся.
Ступакова. Я не сміюсь, Ваню, —я плачу, як і ти.
З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він не плаказ. Світ відбився в ньому. І цього не витримав один з злочинців.
— Питайте мене! Все скажу! — застогнав Курбацький і вдарився головою об лаву.
Величко. Хвилинку!
Орлюк. Прошу.
Величко. Підсудний Шредер, станьте тут. Підсудний Шредер, скажіть, чи входило в плани німецького уряду створення якої-небудь форми української державності?
Шредер. Ні.
Величко. Чи входило в плани вашого уряду знищення всіх сепаратистськи настроєних українців?
Шредер. Так.
Грибовський. Я — Грибовський!
Мандрика. Це він! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь — ніби він. Це ж така паскудна людина!.. Жах!..
Була вже північ. По темних дорогах тяглися з заходу визволені з неволі радянські люди. Несли рештки свого добра, гнів, і горе, й страшні вісті про криваві розправи.
— А хто там? Хто йде?
Стояли коло хат і по дорогах і гукали в пітьму, чекаючи на повернення рідних.
— Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої?
Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі.
— А чи не доводилось, не стрічали наших?
— Ні, не доводилось, не стрічали!
І знову рипали двері. І знову гукала в пітьму надія.
— Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?
— Не бачили, не чули... Пустіть переночувати! Другого дня суду Грибовський відповідав на всі запитання прокурора з особливою жадібною поспішливістю. Відповідав відверто, точно. В кожному запитанні він вбачав продовження життя. Він жадав запитань.