— Кажи особисто!
— Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. Є поранення...
— Це не відповідь, це факти, в мене теж вони є!
— Кажіть цілком особисто...
— Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, — сказав Орлюк, звертаючись до Романа. — І цілком не розумію, де воно починається, це ваше питання. Коли я скажу, що бажаю розкішну хату на місці оцих руїн, чи дітей у цьому саду, чи багатий врожай пшениці, саду, чи гарної одежі зажадаю, чи картини, — хіба це цілком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?
— Кажіть, кажіть.
— Ніколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату, де на печі замерзли батько мій і мати й сестер моїх занапащено, ніколи не хотілось мені нашої перемоги так, як сьогодні, коли стояв з Уляною перед законом. Коли ви говорили про продовження роду в ім'я блага держави, я раптом ніби побачив на мить усіх загиблих товаришів, усіх! І я збагнув сьогодні життя. — Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну далечінь Задніпров'я. — Так! Мені дуже жаль! Жаль мені вбитих, замордованих, жаль кожної вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну потолочену ниву, кожне зруйноване місто. Ненависть і презирство ношу я в своєму серці до фашизму, бажаю добра народам, тому цілком особисто битись хочу, тому що бажаю перемоги й більше поки нічого не бажаю!
Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком схвильований до глибини душі. Він відчув безплодність, пустопорожність свого домислу. Не можна відокремлювати пожежі, руїни, страждання людей і величезне напруження їх сил у вогні й бурі, не можна відокремлювати це все від бажань і завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього від самотності, що в ній задихалась його пристрасна натура більше двох років. Він дивився на Орлюченка і не впізнавав його. Риси суворої мужності наклала Вітчизняна війна на його молоде добре обличчя. Це був зрілий офіцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п'ятдесят років життя до кінця зрозумів, що в перемозі сьогодні заховане життя, весь його вирішальний зміст і життя. Стиснувши кулаки й щелепи, він аж затремтів від припливу волі. Він зажадав подвигу, захотів побрататися з перемогою.
— Ми молоді, — казав далі Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, — але оскільки загинули батьки й матері наші, й нема в нас нікого, крім товариства, і ми з Уляною починаємо рід спочатку, казатиму, як старий, від батька й матері й усіх предків і нащадків наших: ніколи ні перед ким не відступить мій рід з цього дніпрового берега, з цих колгоспних полів! Ніколи!
Саме тоді генералові Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь мить генерал підвівся. В глибокій тиші підвелись всі командири й бійці. Це був інший уже генерал, і інші бійці й командири.
Був вечір. Танки йшли на захід з важким гуркотом та виском. Під хатами, що аж стугоніли від того гуркоту, прощалися танкісти з дівчатами. Гула й двигтіла земля. З заходу нескінченним потоком ішли зустрічні машини з безліччю слідів війни на своїх забризканих кузовах. На машинах громадились покалічені машини, потрощені, посічені кулями літаки, забинтовані солдати.
Біженці котили на двоколках убогий свій скарб. Визволені з концтаборів, змучені, виснажені люди тривожно подивлялись навколо, наче не вірили ще в свій порятунок.
— Герої війни, інваліди поверталися зі Сходу в свої відвойовані села, здивовані й схвильовані.
Зустрічі. Сльози. Розпитування. Обнімалася радість з горем на дорозі війни, в немазаній хаті: син повернувся в старій потертій шинелі на нових милицях.
— Інвалід я,батьку!
Батько. Бачу. Обміркувати треба цю справу.
Син. Яку!
Батько. Справді-бо, синку, інвалід ти. Тепер вже ти не просто людина, а людина безнога.
Син. Точно.
Батько. А безногість це дуже делікатна й непроста штука.
Мати. Каліка нещасний!..
Син. Ви мені, батьку, лекцій не читайте.
Батько. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?
Син. Уночі. Прокинусь, лап! — пусто, а-ай!
Мати. Ой горенько!
Батько. Не плач, наплачешся.
Мати. Камінь!
Батько. Помовч. Інваліди, сину, різні, як і все на світі. Одні від геройства, інші по случаю, а ще інші від неакуратності. На те війна. Є навіть інвалідність від боягузтва й від горілки є.
Син. Не зліть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозуміли?
Батько. Тепер однаково, — в атаку, не в атаку. Війна кінчається.
Син. Це Бєлгородська дуга! Зрозумів? (Постукав по тлилиці).
Батько. Хай буде дуга. Тільки ти її поменш виставляй, щоб людям на тебе не було незручно дивитись.
Син. Тобто як це так?
Батько. А так, що не обтяжуй людей. Людям і без твоєї дуги важко, синку.
Син. Ну, спасибі, тату! Он які люди!
Батько. Люди як люди. У кожного своя біда. Так що подякуй долі та й кульгай собі делікатно, не пияч, не горлай та утримуйся від брехень. Чому? Тому що від поранення до брехні — раз плюнути! По собі знаю. А балакати почнеш годів через десять, як воно вже там було не було. І буде тобі й шана, й повага... А певно, горе, що тут казати.
Мати. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!
Батько. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вітчизна мало не загибла, — треба ж кров проливати!
До малої підсліпуватої хатини край села під'їздить на вілісі генерал і два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,
Дід. Це ти, Опанасе?
Генерал. Я, діду.
Дід. А це?
Полковник авіації. А це ми — Володимир та Максим. Невже не впізнали?
Генерал. Яка мала хата. Дивно!
Полковник Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мій!
Полковник Максим. Так. Адже вона була велика?
Дід. Розкажіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже сам я помер? І вже душа моя говорить з вами. Чи як же мені думати, прости господи?
Генерал. Живісінькі, діду!
Полковник. Ми авіація. Важкі бомбардувальники. Прольотом.
Дід. Так-так. Важко, кажете.
Полковник. Не важко, — літаємо з важкими бомбами.
Дід. Де?
Полковник. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.
Дід. Чого?
Полковник. Над Мадрідом. В Америці — переганяли літаки. Над Берліном, Плоєштами! І взагалі облетіли, діду, всю майже планету.
Дід. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив. Пролітала колись отам за хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщала. А от німець двічі приходив уже без комети.