Вони дивились на торжество, жально всміхаючись, і тихо плакали від співрадості й примислення до щастя молодих і себе, й любих дітей своїх, і від споглядання краси і врочистості, яку так полюбляє народ в неповторні години.
Орлюк і Уляна зупинились перед невеликим столом. На столі, на гаптованому золотом червоному прапорі, лежав великий вінок з колосся, а в вінку — книга, Конституція СРСР. Хор замовк.
— Прошу повторювати за мною, — тихо сказав генерал молодим і, повернувшись до столу, на якусь мить застиг.
— Перед лицем закону, — пролунав у тиші генералів голос, — Союзу Радянських Соціалістичних Республік ми, Іван Демидович Орлюк і Уляна Василівна Рясна, виявляємо свою волю на спільне життя.
— Волю на спільне життя... — повторили молоді.
— Як подружжя...
— Подружжя, — сказали Іван і Уляна. — Засновники родини й продовжувачі роду свого, — казав генерал Глазунов, — на виконання закону життя...
— Закону життя, — повторили молоді, відчуваючи велич своєї ролі на землі.
— ...в ім'я блага нашої держави, безсмертя народу й особистого добробуту.
— ...безсмертя народу й особистого добробуту, — сказали Іван та Уляна, думкою звертаючись до всього світу й своєї совісті.
Їм подали книгу, й вони розписалися. Потім, коли розписалися свідки, генерал Глазунов оглянув усіх присутніх і сказав урочисто й проникливе:
— Ім'ям закону Союзу Радянських Соціалістичних Республік стверджую взаємний вияв волі громадян Івана Демидовича Орлюка й Уляни Василівни Рясної на спільне подружнє життя чоловіка й жінки, батька й матері дітей своїх, засновників родини й продовжувачів роду в ім'я блага держави, особистого добробуту й безсмертя народу.
Потім він сказав подати їм бокали вина й звелів поцілуватись. Молоді поцілувалися й випили вино.
— Я не знав ваших батьків, Іване й Уляно.
— Вони були мученики! Вони були герої! — озвалися свідки життя їх — колгоспники.
— Вони були радянські люди, — сказав генерал, — і я, що народився на Волзі, схиляюсь перед їх красою, бо тільки красиві люди могли виховати таких дітей на Дніпрі.
Потім, обернувшись до молодих, він сказав:
— У великий час подали ви руки одне одному, Іване й Уляно. Ми перемагаємо наймогутнішу темну силу — фашизм. Весь світ з подивом дивиться на нас. Хто ми? Де воно в нас, оте найголовніше, нездоланне? Чим перемогли? Хоробрістю? Щедротою? Генієм? Трудом?
Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лічити наші рани, сяяти вдячністю чи заклякати з ненависті. Пишатимуться нами, боятимуться нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть капітал на недосконалості нашій і применшуватимуть нашу перемогу й кров.
Творіть дітей, молоді. Були ви щедрі на бойовий труд, будьте щедрі й на любов, на крики народжень.
Творіть дітей, народжуйте сміливо й багато. Повніть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дітей своїх, і зростають вони вовками на землі. Велике покликання матері народити людину, але найвеличніше — народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата. Хто, як не ми, спізнали це, справджуючи свій історичний похід і бачачи на кожному кроці, як жорстоко скривдила війна радянську матір. Скільки синів і дочок занапастили вороги, скільки нездійсненних зачать висушило матірне серце!
Схлипували нишком матері, згадавши загиблих своїх дочок, а молоді дівчата-воїни широко розплющили очі. Набігли сльози на Улянині очі.
Генерал помітив це й звернувся до дівчат-воїнів, що стояли праворуч:
— Не в солдатських чоботях і не в сірих шинелях з'являлись ви, дівчата, у мріях наших юнаків.
— Правда, — почулися глухі голоси солдатів та офіцерів.
— Щонайкращі вбрання й запашні квіти ввижалися юним очам, але доля судила Інакше. Вона надягнула на ваші дівочі плечі шорсткий одяг воїнів. Не музику дарувала вам, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум'я пожеж, і трупний сморід замість пахощів цвіту! — сказав генерал з глибоким почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в своєму житті, — чи то чесну молодість свою, чи героїчну смерть свого сина лейтенанта Віталія, що згорів у танку під Сталінградом, — бо таким ще ніхто не бачив генерала. Здавалось, всі затамували подих і на якусь мить ніби відірвались від землі.
— Любімо ж нашу російську шинель, — посміхнувся генерал, — найчеснішу з усіх одягів світу. І ніколи не забуваймо, як проносили ми під нею по шляхах світової війни свої братні серця до перемоги, до миру, до щастя народів.
На цьому й скінчилося вінчання.
Коли молоді йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танків, що спричинився до веселого переляку й радого сміху. Тітка Антоніна посіяла молодих зерном і, хрестячись, шепотіла принагідні стародавні добрі слова. Старі народні звичаї перекликались із звучанням бурхливого часу й самі оновлювались, набуваючи вже іншого, новітнього змісту й надаючи новому м'якість і водночас міць підвалинам часу.
Весільний похід рушив додому. Чемні дівчатка почали співати старовинних весільних пісень.
Водії озирались на своїх пасажирів і радо посміхались. А почувши, що пісня стосувалась саме їх, вони почали піддавати такого газу, що ніхто й незчувся, як віліси вскочили вже в село.
Аж ось і рідне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження старої весільної пісні:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Після довгого грому,
Як фашистів побили,
Весь Світ звесіліли
Стріляли з гармати,
— Ніде й ночувати!
Ці слова дівчата співали вже біля хати, сідаючи за стіл. Столи стояли вряд біля розбитої хати просто в саду, одним своїм кінцем врізавшись аж у город і мало не сягаючи дніпрової кручі.І тут на древній, підмитій водою горі, пішли спогади, розповіді. За всесильним законом життя й моці народного духу говорилося й співалося про веселе й радісне, і про найдужче, що так щедро виявлялось в радянській людині в ці полум'яні літа.
Приїхав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антоніна Троян. Коли генералові показали на тітку Антоніну, він підійшов до неї й під грім оплесків поцілував їй руку.
— Ой пусти! Не лякай... чого тобі? — сказала Антоніна.
Тоді генерал виголосив довгу промову, з якої всі присутні гості не тільки зрозуміли, хто така була Антоніна, але й відчули до неї глибоку повагу. І як же не зродитись повазі, коли вона, літня вже, немічна жінка, десятки разів переправляла через Дніпро рідних партизанів, рятувала від переслідувань військовополонених, що опинились в оточенні, яку катували в гестапо, внаслідок чого він, генерал Рябошапка, й приїхав сюди, щоб особисто вручити їм медаль за бойові заслуги.