– Він, виявляється, лейтенант, – батько здивований.
– Так, – відповідаю я. – А ти хіба не знав?
Людвіґ сьогодні виглядає значно краще. Його дизентерія проходить. Він посміхається мені:
– Я хотів узяти в тебе кілька книг, Ернсте.
– Будь ласка! Вибирай будь-яку, – кажу я.
– А тобі вони хіба не потрібні?
Я заперечно хитаю головою:
– Поки що ні. Учора я спробував читати. Але, знаєш, почуваюся якось дивно – не можу як слід зосередитися: після двох-трьох сторінок починаю думати про щось інше. У голові ніби щільний туман. Ти що хочеш? Белетристику?
– Ні, – каже Людвіґ.
Він вибирає кілька книг. Я переглядаю назви.
– Що це ти, Людвіґу, такі важкі речі береш? – питаю я. – Навіщо тобі це?
Він ніяково посміхається і якось несміливо каже:
– На фронті, Ернсте, я багато думав, але ніяк не міг додуматися до суті речей. А тепер, коли війна позаду, мені хочеться дізнатися силу-силенну всякої всячини: чому це могло статися і як відбуваються з людьми такі штуки. Тут багато питань. І в самих собі треба розібратися. Адже раніше ми думали про життя зовсім по-іншому. Багато, багато хотілося б знати, Ернсте.
Показуючи на відібрані ним книги, я питаю:
– І ти сподіваєшся тут знайти відповідь?
– Спробую. Я тепер читаю з ранку до ночі.
Аюдвіґ сидить у мене недовго. Після того, як він іде геть, я замислююся. Що я зробив за весь цей час? Присоромлений, відкриваю першу-ліпшу книгу. Але незабаром рука з книгою опускається і я спрямовую у вікно нерухомий погляд. Так я можу сидіти годинами, дивлячись у порожнечу. Раніше такого зі мною не траплялося. Я завжди знав, що мені потрібно робити.
Заходить мати.
– Ернсте, ти ж підеш сьогодні ввечері до дядька Карла? – питає вона.
– Піду. Гаразд! – відповідаю я, трохи роздратований.
– Він нерідко посилав нам продукти, – обережно каже вона.
Я киваю. Там, за вікнами, сутеніє. У гілках каштана залягли
блакитні тіні. Я повертаю голову.
– Ви часто ходили влітку до тополиної алеї, мамо? – жваво питаю я. – Там, мабуть, добре.
– Ні, Ернсте, за весь рік жодного разу не зібралися.
– Чому ж, мамо? – дивуюся я. – Адже раніше ви щонеділі туди їздили.
– Ми, Ернсте, взагалі більше не гуляли, – тихо каже вона. – Після прогулянок дуже хочеться їсти, а не було чого.
– Он воно як, – кажу я. – А в дядька Карла всього було вдосталь, так?
– Він нам іноді дещо посилав, Ернсте.
Мені раптом стає сумно.
– Навіщо все це було потрібно, мамо? – кажу я.
Вона мовчки гладить мене по руці:
– Для чогось, Ернсте, було потрібно. Господь Бог має знати.
Дядько Карл – наш багатий родич. У нього є власна вілла, і під час війни він служив у військовому казначействі.
Вовк супроводжує мене. Я змушений залишити його на вулиці: тітка не любить собак. Дзвоню.
Двері відчиняє елегантний чоловік у фраку. Розгублено вклоняюся. Лише потім мені спадає на думку, що це, певно, лакей. Про такі речі я за час солдатчини зовсім забув.
Людина у фраку міряє мене поглядом з ніг до голови, наче він щонайменше підполковник у цивільному. Я посміхаюся, але моя посмішка залишається без відповіді. Коли я стягую з себе шинель, він піднімає руку, немов збираючись мені допомогти.
– Не варто, – кажу я, намагаючись завоювати його симпатію, і сам вішаю свою шинель на вішалку, – я сам впораюся. Я все ж таки старий вояка!
Але він мовчки, із зарозумілим виразом обличчя, знімає мою шинель і перевішує її на інший гачок. "Холуй", – думаю я і проходжу далі.
Брязкаючи шпорами, назустріч мені виходить дядько Карл. Він вітає мене з поважним виглядом, адже я лише солдат. Я з подивом оглядаю його блискучу парадну форму.
– Хіба у вас сьогодні печеня з конини? – намагаюся пожартувати я.
– А в чому справа? – здивовано питає дядько Карл.
– Бо ти у шпорах виходиш до обіду, – відповідаю я, сміючись.
Він кидає на мене сердитий погляд. Мимоволі я, здається, зачепив його хворе місце. Ці тилові жеребці часто мають непомірну пристрасть до шпор і шабель.
Я не встигаю пояснити, що не хотів його образити, бо назустріч випливає моя тітка в шовковій сукні. Вона все така ж пласка, як і колись, справжня прасувальна дошка, а її маленькі чорні оченята так само блищать, ніби начищені мідні ґудзики. Вона виливає на мене бурхливий словесний потік, а сама при цьому уважно водить очима по боках.
Я трохи збентежений. Занадто багато народу, занадто багато дам, і головне – занадто багато світла. На фронті в нас у кращому випадку горіла гасова лампочка. А ці люстри – вони невблаганні, наче око судового виконавця. Від них нікуди не сховаєшся. Я ніяково чухаю спину.
– Що з тобою? – питає тітка, зупиняючись на півслові.
– Мабуть, воша. Ще окопна, – відповідаю я. – Ми всі там так завошивіли, що тепер це добро за тиждень не виведеш.
Вона злякано відступає на крок.
– Не бійтеся, – заспокоюю я тітку, – вона не перестрибне. Воша – не блоха.
– О Боже! – вона прикладає палець до губ і кривиться так, ніби я сказав невідомо яку гидоту. Втім, такі вони всі: вимагають, щоб ми були героями, але про вошей не хочуть і чути.
Мені доводиться тиснути руки численним гостям, і я вкриваюся потом. Люди тут зовсім не такі, як на фронті. У порівнянні з ними я здаюся собі незграбним, наче танк. Вони сидять, ніби ляльки у вітрині, і розмовляють, як на сцені. Я намагаюся ховати руки, бо окопний бруд в'ївся в долоні, як отрута. Крадькома обтираю їх об штани, і однаково руки мої виявляються вологими саме в ту хвилину, коли треба привітатися з дамою.
Притискаюсь до стінок і випадково потрапляю в групу гостей, у якій виголошує промову радник рахункової палати.
– Ви тільки уявіть собі, панове, – обурено каже він, – шорник! Шорник і раптом – президент республіки! Ви тільки уявіть собі картину: парадний прийом у палаці, і шорник дає аудієнції! Померти можна від реготу! – від збудження він навіть закашлявся. – А ви, юний воїне, що ви скажете на це? – звертається він до мене і плескає мене по плечу.
Над цим питанням я ще не замислювався. У збентеженні знизую плечима:
– Можливо, він не такий уже й безнадійний.
З хвилину пан радник пильно дивиться на мене, потім вибухає реготом.
– Дуже добре, – каркає він, – дуже добре. Можливо, він не такий уже й безнадійний! Ні, дорогий мій, ці речі – вроджені! Шорник! Але чому тоді не кравець або швець?