У шибку стукає дощ. Я знизую плечима. Як дивно сидіти в кімнаті. Дивно бути вдома.
Сестра раптом замовкає.
– Ти зовсім не слухаєш, Ернсте, – здивовано каже вона.
– Та ні, слухаю, – запевняю я її і щосили намагаюся опанувати себе. – За ротмістра, ну так, вона вийшла заміж за ротмістра.
– Уявляєш, як їй пощастило! – жваво продовжує сестра. – А в неї ж усе обличчя в ластовинні. Що ти на це скажеш?
Що мені сказати? Якщо шрапнель потрапить у голову ротмістра, то ротмістр точно так само випустить дух, як і будь-який інший смертний.
Рідні продовжують базікати, але я ніяк не можу зібрати докупи своїх думок: вони весь час розбрідаються.
Встаю й підходжу до вікна. На мотузці висить пара сірих кальсонів. Вони ліниво погойдуються в сутінках. Непевний присмерк раннього вечора сіруватий. І раптом переді мною, примарно й віддалено, постає інша картина. Похитується на вітрі білизна, самотня губна гармоніка у вечірній час, нічний похід. Трупи негрів у вицвілих блакитних шинелях; губи убитих потріскані, очі налиті кров'ю. Газ. На мить усе це чітко постає переді мною, потім, сколихнувшись, зникає, і знову погойдуються на мотузці кальсони, видніється сірувата імла, і знову я відчуваю за спиною кімнату, рідних, тепло, надійні стіни.
"Усе це вже минуле", – думаю я з полегшенням і швидко відвертаюсь від вікна.
– Що з тобою, Ернсте? – питає батько. – Ти і п'ятнадцять хвилин не можеш всидіти на місці.
– Це, напевно, від утоми, – припускає мати.
– Ні, – кажу я в якомусь сум'ятті й намагаюся розібратися в собі, – ні, не тому. Але я, здається, дійсно не можу довго всидіти на стільці. На фронті в нас не було стільців, ми валялися абиде. Я просто відвик.
– Дивно, – каже батько.
Я знизую плечима. Мати посміхається.
– Ти ще не був у себе в кімнаті? – питає вона.
– Ні, – кажу я і вирушаю до себе.
Відчиняю двері. Від знайомого запаху невидимих у темряві книг у мене б'ється серце. Нетерпляче вмикаю світло. Потім озираюся.
– Усе залишилося як було, – говорить за моєю спиною сестра.
– Так, так, – відповідаю я неуважно, мені хочеться побути на самоті.
Але всі вже тут. Вони стоять у дверях і підбадьорливо поглядають на мене. Я сідаю в крісло й кладу руки на стіл. Який він напрочуд гладкий і прохолодний! Так, усе на старому місці. Ось і прес-пап'є із коричневого мармуру – подарунок Карла Фоґта. Воно стоїть на своєму місці, між компасом і чорнильницею. А Карл Фоґт убитий на Кеммельських висотах.
– Тобі вже не подобається твоя кімната? – питає сестра.
– Ні, чому ж? – нерішуче кажу я. – Але вона якась маленька.
Батько сміється:
– Такою вона була завжди.
– Звичайно, – кажу я, – але чомусь мені здавалося, що вона набагато просторіша.
– Ти так давно не був тут, Ернсте! – каже мати. Я мовчки киваю. – На ліжко, будь ласка, не дивися, я ще не поміняла білизну.
Я обмацую кишеню своєї куртки. Адольф Бетке подарував мені на прощання пачку сигар. Мені хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, ніби паморочиться у голові. Я жадібно вдихаю тютюновий дим, і відразу стає легше.
– Ти куриш сигари? – здивовано й мало не з докором каже батько.
Я не менш здивовано дивлюся на нього:
– Звичайно; вони входили на фронті в наш пайок; ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?
Похитуючи головою, він бере сигару:
– Раніше ти зовсім не курив.
– Так, раніше, – кажу я, мені трохи смішно, що він надає цьому такого значення. Раніше я б, звичайно, не дозволив собі сміятися з батька. Але повага до старших випарувалося в окопах. Там усі були рівні.
Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось дві години, але мені здається, що відтоді, як я розлучився з Віллі й Людві-ґом, минуло кілька місяців. Найохочіше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сім'ї назавжди, мені все ще ввижається, що завтра або післязавтра ми знову будемо крокувати пліч-о-пліч, клянучи все і вся, покірні долі, згуртовані воєдино.
Нарешті я встаю та приношу з передпокою шинель.
– Ти хіба не проведеш цей вечір із нами? – питає мати.
– Мені потрібно ще з'явитися в казарму, – кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозуміє.
Вона виходить зі мною на сходи.
– Зачекай, – каже вона, – тут темно, я тобі посвічу.
Від несподіванки я зупиняюся. Посвітити? Для того, щоб зійти цими кількома сходинками? О Господи, через скільки багнистих вирв, через скільки розритих доріг доводилося мені ночами пробиратися під обстрілом і в повній темряві! А тепер, виявляється, мені потрібне світло, щоб зійти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу. Мати світить мені, і мені здається, ніби вона в темряві гладить мене по обличчю.
– Будь обережний, Ернсте, – напучує вона мене, – щоб із тобою в темряві нічого не сталося!
– Що ж зі мною може трапитися, мамо, тут, на батьківщині, коли настав мир? – кажу я і посміхаюся їй.
Вона перегинається через перила. Від абажура на її маленьке, порізане зморшками обличчя падає золотистий відблиск. За нею колишуться світло й тіні, створюючи ефект неправдоподібності, нереальності того, що відбувається. І раптом щось хвилею піднімається в мені, якесь особливе розчулення стискає мені серце, майже страждання, – немов немає у світі нічого, крім цього обличчя, немов я знову дитина, якій потрібно світити на сходах, хлопчисько, з яким на вулиці може щось трапитись; і мені здається, ніби все, що сталося відтоді, як минуло моє дитинство, – лише сон.
Але світло лампи різко відблискує на пряжці мого ремня. І наступної миті я уже не дитина, на мені солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через дві-три сходинки, я збігаю вниз і штовхаю двері, мене жене нетерпіння швидше побачити товаришів.
Перший, до кого я заходжу, – Альберт Троске. У його матері заплакані очі. Сьогодні, видно, так годиться, і нічого страшного в цьому немає. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, ніби побитий пес. Поруч із ним – його старший брат. Я давно його не бачив, і знаю лише, що він довго лежав у лазареті. Він погладшав, у нього здорове, рум'яне обличчя.
– Привіт, Гансе! – весело кажу я. – Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, ніж у ліжку?