Віллі опускає руку з гранатою.
– Тоді це був логічний початок, – каже він, показуючи на розтерзану пов'язку Людвіґа. Потім робить два стрибки й опиняється біля нападників. – Марш по домівках, молокососи! – гаркає він услід відступаючому загону. – Ви хочете стати людьми? Але ж ви навіть ще не солдати. Страшно дивитися, як ви гвинтівку тримаєте. Ось-ось руки собі переламаєте.
Натовп розсіюється. Віллі повертається і на весь свій величезний зріст випростується перед унтер-офіцером.
– Так, а тепер я скажу дещо й тобі. Ми теж по горло ситі всією цією мерзотою. Треба покласти край – це ясно. Але тільки не таким чином. Якщо ми вирішимо щось робити, то тільки з власної волі, а командувати собою поки ще нікому не дамо! Ну, а тепер розплющ очі як слід! – Двома рухами він зриває з себе погони: – Я роблю це тому, що я так хочу, а не тому, що ви мені звеліли! Це моя особиста справа. Ну, а він, – Віллі показує на Людвіґа, – наш лейтенант, погони на ньому залишаться, і горе тому, хто скаже хоч одне криве слово з цього приводу.
Однорукий киває. На його обличчі вимальовується хвилювання.
– Адже я теж був на фронті, – із зусиллям говорить він. – Я знаю, чим це пахне. Ось… – хвилюючись, він простягає свій обрубок. – Двадцята піхотна дивізія. Верден.
– Ми теж там воювали, – лаконічно відповідає Віллі. – Ну, значить, прощавай!
Він надягає ранець і піднімає гвинтівку. Ми рушаємо в дорогу. Коли Людвіґ проходить повз унтер-офіцера з червоною нарукавною пов'язкою, той бере під козирок, і нам ясно, що він хоче цим сказати: віддаю честь не мундиру й не війні, а товаришеві – фронтовику.
Віллі живе найближче. Розчулено киває він у бік маленького будиночка:
– Привіт тобі, стара руїно! Час уже і в запас, на відпочинок!
Ми зупиняємося, збираючись прощатися. Але Віллі протестує.
– Спершу відпровадимо додому Людвіґа, – заявляє він войовничо. – Картопляний салат і матусині нотації від мене не втечуть.
Дорогою ми ще раз зупиняємося і намагаємося відчистити одяг, не хочеться, аби домашні бачили, що ми билися. Я витираю Людвіґу обличчя, перемотую йому пов'язку так, щоб приховати вимазані кров'ю місця, а то мати його може злякатися. Потім йому однаково* доведеться піти в лазарет.
Без нових перешкод доводимо Людвіґа до будинку. Вигляд у нього все ще не надто здоровий.
– Плюнь на всю цю історію, – кажу я і простягаю йому руку.
Віллі обіймає його своєю величезною лапою за плечі:
– З усіма може трапитися, старий. Якби не твоя рана, ти б зробив із них гуляш.
Людвіґ, мовчки кивнувши нам, відчиняє вхідні двері. Ми чекаємо, поки він піднімається сходами. Він уже майже нагорі, коли раптом Віллі вигукує:
– Іншим разом, Людвіґу, бий відразу ногою, – напучує він, задерши голову догори, – копай ногами й нізащо не підпускай до себе! – І, задоволений, спостерігає, як зачиняються двері.
– Дорого б я дав, щоб довідатися, чому він такий пригнічений останнім часом, – кажу я.
Віллі чухає потилицю.
– Усе через пронос, – відповідає Віллі. – Інакше він би… Пам'ятаєш, як він збив танк під Біксшотом? Один! А це непросто, брате!
Віллі поправляє наплічник на спині:
– Ну, Ернсте, бувай здоровий! Піду подивлюся, як жилося сімейству Гомеєр останні півроку. Я думаю, десь годину всі будуть зворушені, а потім почнеться педагогіка. Моя матуся – о брате! З неї вийшов би справжній фельдфебель! У старенької золоте серце, хоч і в гранітній оправі!
Я залишаюся один, і світ відразу змінюється. У вухах шумить, немов під камінням бруківки тече річка, і я нічого навколо себе не чую та не бачу, поки не доходжу до нашого будинку. Повільно піднімаюся сходами. Над нашими дверима напис: "Ласкаво просимо", а збоку стирчить букет квітів. Рідні побачили мене здалеку, і всі вийшли зустрічати. Мати стоїть попереду, на сходовому майданчику, за нею сестри. У відчинені двері видно нашу їдальню, накритий стіл. Усе дуже урочисто.
– Що це за дурниці? – кажу я. – Квіти та все інше. Навіщо? Не так уже й важливо, що… Чому ти плачеш, мамо? Я ж тут, і війна скінчилася. Навіщо ж плакати?
І тільки потім відчуваю, що сам ковтаю солоні сльози.
II
Ми повечеряли дерунами з ковбасою і яйцями – чудова страва! Яєць я майже два роки не їв, не кажучи вже про деруни.
Ситі та задоволені, сидимо навколо великого столу в нашій їдальні й попиваємо каву з жолудів, присмачену сахарином. Горить лампа, співає канарка, навіть піч натоплена. Вовк лежить під столом і спить. Так добре, що краще не буває.
– Ну, Ернсте, розкажи, де ти побував, що пережив? – питає батько.
– Що пережив? – повторюю я, подумавши. – По суті, нічого такого. Просто весь час воювали. Що ж там було переживати?
Як не ламаю голову, нічого путнього не спадає на думку. Про фронтові справи з цивільними, звісно, говорити не будеш, а іншого я нічого не знаю.
– У вас тут напевно набагато більше новин, – кажу я на своє виправдання.
О так, новин чимало. Сестри розповідають, як вони їздили в село роздобувати продукти для сьогоднішньої вечері. Двічі у них все відбирали жандарми на вокзалі. На третій раз вони зашили яйця в підкладку пальто, картоплю сховали в сумки, підвішені під спідницями, а ковбасу заткнули за блузки. Так і проскочили.
Я слухаю їх не дуже уважно. Вони виросли відтоді, як я бачив їх востаннє. Можливо, я тоді просто нічого не помічав, але тим сильніше це впадає в очі тепер. Ільзе, ймовірно, вже перевалило за сімнадцять. Як летить час!
– Ти чув, що радник Пляйстер помер? – питає батько.
Я заперечно хитаю головою:
– Ні, не чув. Коли?
– У липні. Числа двадцятого.
На грубці свистить чайник. Я перебираю китиці скатертини. Так, так, у липні, думаю я, у липні; за останні п'ять днів липня ми втратили тридцять шість чоловік. Я насилу міг би назвати тепер імена хоч би трьох із цих тридцяти шести, так багато померло після них.
– А що з ним було? – мляво питаю я, обважнівши від незвичного тепла. – Уламок снаряда чи куля?
– Ну що ти, Ернсте, – дивується батько моєму питанню, – він же не солдат! У нього було запалення легенів.
– Ой, справді! – спохопився я і випростався на своєму стільці. – Буває ще й таке.
Вони розповідають про все, що сталося з часу моєї останньої відпустки. Голодні жінки до напівсмерті побили господаря м'ясної крамниці на розі. Якось, наприкінці серпня, на сім'ю видали по цілих півкілограма риби. У доктора Кнотта вкрали собаку і, мабуть, пустили її на мило. Фройляйн Ментруп народила дитинку. Картопля знову подорожчала. Наступного тижня на бойні, кажуть, будуть продавати кістки. Молодша донька тітки Ґрети минулого місяця вийшла заміж, і – уяви! – за ротмістра.