Завтра знову смерть затанцює навколо тебе, завтра знову почуєш виття снарядів, вибухи ручних гранат, постріли вогнеметів, кров і смерть; але сьогодні так хочеться ще хоч раз відчути ніжну шкіру, яка пахне й вабить, як саме життя, вабить невловимо. Неясні тіні на потилиці збивають з пантелику, м'які руки, все ламається й виблискує, спалахує та клекоче, небо горить. Хто ж у такі хвилини буде думати, що в цьому шепоті, у цьому спокусливому поклику, в цьому ароматі, в цій шкірі зачаїлося ще й інше, підступне, приховане, воно підкрадається і вичікує, – сифіліс; хто знає це, хто про це хоче знати, хто взагалі думає далі сьогоднішнього дня. Завтра все може закінчитися. Клята війна, вона навчила нас брати й бачити лише те, що відбувається тут і зараз.
– Що ж тепер робити? – запитує Людвіґ.
– Якомога швидше почати лікування.
– Тоді давайте зараз і почнемо, – уже спокійно каже Людвіґ. Він проходить за лікарем у кабінет.
Я залишаюся у приймальні та рву на клаптики кілька номерів газети "Ді Boxe", у яких все так і рясніє парадами, перемогами й пишномовними промовами пасторів, які прославляють війну.
Людвіґ повертається. Я шепочу йому:
– Піди до іншого лікаря. Цей напевно нічого не розуміє. Він якийсь ідіот.
Людвіґ утомлено махає рукою, і ми мовчки спускаємося зі сходів. Унизу він раптом каже, відвернувшись від мене:
– Ну, Ернсте, тепер прощавай.
Я піднімаю очі. Він стоїть, притулившись до поручнів, і міцно стискає кулаки в кишенях.
– Що з тобою? – злякано запитую я.
– Я мушу піти геть, – відповідає він.
– То дай принаймні руку, – кажу я, здивовано дивлячись на нього.
Тремтячими губами він бурмоче:
– Тобі, напевно, гидко тепер доторкнутися до мене. Розгублений, жалюгідний, худий, він стоїть біля перил у тій же позі, в якій зазвичай стояв, притулившись до стінки окопу, і обличчя в нього таке ж сумне, і очі так само опущені.
– Ех, Людвіґу, Людвіґу, що вони таке з нами роблять? Мені огидно доторкнутися до тебе? Ти дурень, телепень ти, ось я торкаюся до тебе, я сотні разів доторкнуся до тебе. – Слова вириваються у мене з грудей якимись ривками, я сам плачу, чорт забирай, я, старий осел, – і, обійнявши Людвіґа за плечі, притискаю його до себе й відчуваю, як він тремтить. – Людвіґу, все це дурниці, може, і в мене те саме, ну заспокойся, ця змія в окулярах напевно все вилікує.
А Людвіґ усе тремтить і тремтить, і я міцно притискаю його до себе.
II
Сьогодні після обіду в місті заплановані демонстрації. Уже кілька місяців постійно зростають ціни, і злидні зараз більші, ніж були під час війни. Зарплатні не вистачає на найнеобхідніше, але навіть із грошима не завжди можна купити те, що потрібно. Зате дансингів і ресторанів стає дедалі більше й усюди процвітають спекуляція і шахрайство.
Вулицями проходять окремі групи страйкарів-робітників. То тут, то там збирається більший натовп. Ходять чутки, ніби війська стягнуті до казарм. Але солдатів поки ніде не видно.
Чути крики: "Геть!" і "Хай живе!" На перехресті виступає оратор. І раптом усе змовкає.
Повільно наближаються колони демонстрантів у вицвілих солдатських шинелях. Ідуть по четверо в ряд. Попереду – ве-дикі білі плакати з написами: "Де ж подяка вітчизни?" та "Інваліди війни голодують!"
Плакати несуть однорукі. Вони йдуть, постійно озираючись, пильнують, щоб не відстали інші демонстранти, які не можуть пересуватися так швидко.
За однорукими йдуть сліпі з вівчарками на коротких ремінцях. На нашийниках собак – червоні хрести. Зосереджено сунуть собаки поряд із господарями. Якщо колона зупиняється, собаки миттєво сідають і сліпі теж застигають на місці. Іноді біжать по вулиці собаки, махають хвостами та здіймають гавкіт, кидаються до вівчарок-поводирів, щоб побавитися з ними. Але ті лише відвертають голови, ніяк не реагуючи на обнюхування і гавкіт. І хоча вівчарки йдуть, настороживши вуха, а очі їхні пильні, рухаються вони так, ніби навіки зареклися бігати й бавитися, ніби вони розуміють своє призначення. Вони відрізняються від своїх побратимів, як сестри милосердя від веселих продавчинь. Приблудні собаки недовго заграють з поводирями; після кількох невдалих спроб вони поспішно зникають, ніби рятуються втечею. Тільки якийсь величезний вуличний пес залишається стояти, широко розставивши лапи, і гавкає завзято й жалібно, поки процесія не минає його.
Як дивно: сліпі, які втратили зір на війні, рухаються не так, як сліпонароджені, – стрімкіше й водночас обережніше, ці люди ще не мають впевненості, яка здобувається за довгі роки життя в цілковитій темряві. У них ще живі спогади про колір неба, землі й сутінок. Вони поводяться ще як зрячі, і коли хтось звертається до них, мимоволі повертають голову, ніби хочуть поглянути на мовця. У деяких на очах чорні пов'язки, але більшість пов'язок не носить, немов без них очі опиняються ближче до світла й кольорів. За опущеними головами сліпих горить блідий захід сонця. У вітринах магазинів спалахують перші вогні. А ці люди відчувають у себе на шкірі м'яке та ніжне вечірнє повітря. У важких чоботях повільно бредуть вони крізь вічну темряву, яка хмарою огорнула їх, і думки їхні вперто й понуро грузнуть у сміховинно малих сумах, які для них повинні, але не можуть перетворитися на хліб, дах над головою та життя. Повільно виникають у потьмянілих клітинах їхнього мозку примари голоду й убозтва.
Безпорадні, повні глухого страху, відчувають сліпі їхнє наближення, але не бачать їх і не можуть зробити нічого, крім як згуртуватись і повільно крокувати по вулицях, піднімаючи з темряви до світла мертвотно-бліді обличчя, з німим благанням спрямовані до тих, хто ще може бачити: коли ж ви побачите?
За сліпими йдуть одноокі, поранені в голову, пропливають покалічені обличчя без носів і щелеп, перекошені, спотворені роти, суцільні червоні рубці з отворами на місці носа й рота. А над усім цим жахіттям світяться тихі та сумні людські очі з німим запитанням у них.
Далі рухаються довгі ряди калік з ампутованими ногами. Багато з них уже носять протези, якось квапливо та навскіс викидаючи їх поперед себе, стукаючи ними по бруківці з таким звуком, ніби всі вони штучні – зроблені із заліза й на шарнірах.