– Марта, Марта, – схлипує він неприродно високим голосом.
– О цій порі дня він завжди такий, – розповідає служниця.
Плач господаря неприємно ріже слух. Та й час уже йти.
Віллі згрібає старосту, я підхоплюю легшого писаря, і ми тягнемо їх по домівках. Це вершина нашого тріумфу. Писаря ми вкладаємо біля ґанку та стукаємо, поки у вікні не з'являється світло. Старосту чекають. Дружина його стоїть у дверях.
– Господи Ісусе, – верещить вона, – так це наші нові вчителі! Такі молоді й уже такі пияки! Що ж далі буде!
Віллі намагається пояснити їй, що це було справою честі, але заплутується.
– Куди його занести? – питаю я нарешті.
– Покладіть ви цього п'яничку поки сюди, – рішуче говорить вона. Ми валимо його на диван. Посміхаючись якось зовсім по-дитячому, Віллі просить у господині кави. Та дивиться на нього, як на готтентота.
– Адже ми вам доправили вашого чоловіка, – говорить він, посміхаючись.
Перед таким неймовірним, але незлостивим нахабством капітулює навіть ця сувора жінка. Похитуючи головою і читаючи мораль, вона наливає дві великі чашки кави. На всі її слова ми незмінно відповідаємо: "Так", – що у такий момент найправильніше.
Від цього дня нас у селі поважають як справжніх чоловіків.
II
Одноманітно й розмірено минають дні за днями. Чотири години шкільних занять вранці, дві години – після обіду; а поміж тим – нескінченно довгі години сидінь або ходінь наодинці з собою і зі своїми думками.
Найгірше буває в неділю. Якщо не сидиш у шинку, то дні ці просто нестерпні. Старший учитель – крім мене є ще й такий – живе тут тридцять років. За цей час він став прекрасним свинарем, за що отримав декілька нагород. Крім свинарства, з ним ні про що не можна говорити. Коли я дивлюся на нього, мені хочеться негайно втекти звідси: сама думка про можливість перетворитися на щось подібне до нього змушує мене здригнутися. Є ще й учителька – немолоде і старанне створіння; вона здригається, якщо при ній скажеш: "До чортової матері". Теж не дуже весело.
Віллі пристосувався краще за мене. Його кличуть як почесного гостя на всі весілля та хрестини. Коли в когось хворіє кінь або не може отелитися корова, Віллі допомагає словом і ділом.
А вечорами сидить із селянами в корчмі та ріжеться в скат, здираючи зі своїх партнерів по три шкури.
А мені набридли шинки, і я залишаюся у себе в кімнаті. Але на самоті час тягнеться нестерпно повільно, і часто, коли сидиш сам, з кутів виповзають дивні думки; наче бліді хирляві руки, вони махають і погрожують. Це тіні примарного вчорашнього дня, химерно видозмінені, спогади, які спливають знову і знову, сірі, безтілесні обличчя, скарги та звинувачення.
Однієї дощової неділі я піднявся рано, одягнувся і пішов на станцію. Мені захотілося відвідати Адольфа Бетке. Це гарна ідея: я хоч трохи побуду з близькою, по-справжньому близькою мені людиною, а коли приїду назад, нудний недільний день закінчиться.
До Адольфа я потрапляю в другій половині дня. Скрипить хвіртка. У буді гавкає пес. Швидко проходжу вздовж фруктової алеї. Адольф удома. І його дружина теж. Коли я заходжу й простягаю йому руку, вона виходить. Сідаю. Помовчавши, Адольф запитує:
– Ти здивований, Ернсте?
– Чим, Адольфе?
– Тим, що вона тут.
– Ні. Тобі видніше.
Він підсуває до мене тарілку з фруктами:
– Яблуко хочеш?
Вибираю собі яблуко й простягаю Адольфові сигару. Він відкушує кінчик і каже:
– Знаєш, Ернсте, я все сидів тут і сидів та мало не здурів від цього сидіння. Самому в такому домі нестерпно. Проходиш кімнатами – тут висить її блузка, там – кошик із голками й нитками, тут стілець, на якому вона завжди сиділа, коли шила; а ночами – це порожнє біле ліжко поруч; кожну хвилину дивишся туди, і перевертаєшся з боку на бік, і не можеш заснути. У такі хвилини, Ернсте, багато передумаєш.
– Уявляю собі, Адольфе!
– А потім вибігаєш із дому, напиваєшся і робиш усякі дурниці.
Я киваю. Годинник цокає. У грубці потріскують дрова. Жінка нечутно заходить, ставить на стіл хліб, масло та знову виходить. Бетке розгладжує скатертину:
– Так, Ернсте, і вона ж теж так мучилася, теж сиділа тут усі ці роки. Лягаючи спати, постійно чогось боялася, лякалася невідомості, без кінця про все роздумувала, прислухалася до кожного шереху. Так, зрештою, це і сталося. Я впевнений, що спочатку вона зовсім не хотіла цього, а коли вже сталося, не зуміла впоратися з собою. Так і пішло.
Жінка приносить каву. Я хочу з нею привітатися, але вона не дивиться на мене.
– Чому ти не ставиш горнятко й для себе? – запитує її Адольф.
– Мені ще треба на кухню, – говорить вона. Голос у неї тихий і глибокий.
– Я сидів тут і казав собі: ти охороняв свою честь і вигнав свою дружину. Але від цієї честі тобі ні тепло, ні холодно, ти самотній, і з честю тобі не легше, ніж без неї. І я сказав їй: залишайся. Кому, справді, потрібні всі ці дрібниці, адже ти страшенно втомився і живеш, зрештою, якихось кілька десятків років, а якби я не дізнався про те, що трапилося, все залишалося б по-старому. Хто знає, що б робили люди, якби вони завжди все знали.
Адольф нервово постукує по спинці стільця:
– Пий каву, Ернсте, і масло бери.
Я наливаю собі та йому по чашці, і ми п'ємо.
– Ти розумієш, Ернсте, – тихо каже Бетке, – вам легше: у вас є ваші книги, ваша освіта й усяке таке, а в мене нічого й нікого в цілому світі, крім дружини.
Я не відповідаю, він мене однаково не зрозуміє зараз: він не той, що на фронті, та і я змінився.
– А що вона каже? – питаю я, помовчавши.
Адольф безпорадно опускає руку:
– Вона говорить мало, від неї важко чогось домогтися, вона все тільки сидить, мовчить і дивиться на мене. Хіба що заплаче. – Він відставляє свою чашку. – Іноді вона каже, ніби все це трапилося тому, що їй хотілося, аби хто-небудь був поруч. А іншого разу каже, що вона сама себе не розуміє, вона не думала, що заподіє мені кривду, їй нібито здавалося, що це я і був. Не дуже-то зрозуміло все це, Ернсте; в таких речах завжди все непросто. А взагалі вона розсудлива.
Я замислююся.
– Можливо, Адольфе, вона хоче сказати, що всі ці роки була немов сама не своя, жила як уві сні?
– Можливо, – відповідає Адольф, – хоча я цього не розумію. Але все це, здається, не так довго й тривало.