– Моє шанування, Антоне, – сміюся я. – Скажи відразу, щоб не говорити про дрібниці: жратва є?
– Є, друже! – відповідає Антон. – У цьому чудовому місці працює і Франц Ельстерман. Кухарем!
– Коли зайти? – питаю я; останнього повідомлення цілком достатньо, щоб зрозуміти ситуацію. На всьому французькому фронті ніхто не вмів так "проводити реквізицію", як Ельстерман і Демут.
– Сьогодні після першої ночі, – відповідає, підморгуючи, Антон. – Через одного інспектора інтендантського управління ми отримали десяток гусей. Крадений товар. Можеш не сумніватися, Франц Ельстерман піддасть їх невеличким попереднім операціям. Хто може стверджувати напевно, що в гусей не буває війни, на якій вони, скажімо, позбуваються ніг?
– Ніхто, – погоджуюсь я і питаю: – Ну, а як тут справи?
– Щовечора купа народу. Хочеш глянути?
Він ледь-ледь відсуває портьєру. Я заглядаю в щілинку. М'яке, тепле світло розлите над столами, синюватий сигарний дим стелиться у повітрі, килими, поблискує фарфор, віддзеркалює срібло. Біля столиків, оточені юрбою кельнерів, сидять жінки й поряд із ними чоловіки, які не пітніють і не соромляться, а із завидною самовпевненістю роблять замовлення.
– Що, брате, з такою непогано було би потанцювати? – питає Антон і жартома штурхає мене в бік.
Я не відповідаю; цей багатобарвний уламок життя, оточений легенькою хмаркою диму, дивно розворохобив мене. Мені здається чимось нереальним, майже сном, те, що я стою тут, на темній вулиці, в сльоту, під мокрим снігом, і дивлюся в щілинку на цю картину. Я полонений нею, хоча усвідомлюю, що це, ймовірно, просто купка спекулянтів смітить грошима. Але ми надто довго не вилазили з бруду окопів, і тепер у нас мимоволі спалахує деколи гарячкова, майже божевільна жага розкоші та блиску, адже розкіш – це безтурботне життя, а якраз його в нас ніколи не було.
– Ну що? – питає мене Антон. – Непогані кішечки, правда? Таких би собі в ліжко?
Я відчуваю себе повним ідіотом, але цієї миті не знаю, що відповісти. Ця манера, у якій я сам, не замислюючись, ось уже кілька років розмовляю, видається мені раптом грубою та огидною. На моє щастя, Антон несподівано застигає, прибравши поважного вигляду: до ресторану під'їхав автомобіль. З машини випурхнула струнка жіноча постать; злегка нахилившись уперед і притримуючи на грудях шубку, жінка прямує до дверей; на блискучому волоссі – щільно прилеглий золотий шолом, коліна зведені, ніжки маленькі, обличчя витончене. Легка та гнучка, вона проходить повз мене, овіяна ніжним, терпким ароматом. І раптом мене охоплює шалене бажання пройти разом із цією напівдитиною через двері, опинитися у приємній, випещеній атмосфері цих приглушених кольорів і світла, рухатися безтурботно в цьому світі, захищеному стіною кельнерів, лакеїв і непроникною плівкою грошей, далеко від злиднів і бруду, які протягом багатьох років були нашим хлібом насущним.
Цієї хвилини я, мабуть, схожий на школяра, тому що в Антона Демута виривається смішок, і він, підморгнувши, підштовхує мене в бік:
– Навіть якщо вони вбрані в самі шовки й оксамити, в ліжку це нічого не міняє.
– Звичайно, – погоджуюся я і додаю якусь непристойність, щоб приховати від Антона свій стан. – Отже, до першої, Антоне!
– Так точно, старий, – поважно відповідає Антон, – або "бон суар", як кажуть французи.
Бреду далі, глибоко засунувши руки в кишені. Під ногами хлюпає мокрий сніг. Роздратовано розкидаю його. Що б я робив, якби опинився насправді поряд із такою жінкою за столиком? Лише мовчки пожирав би її очима, і все. Я навіть не міг би їсти від збентеження. Як важко, мабуть, провести з таким створінням цілий день! Постійно, весь час бути напоготові! А вночі? Тут я вже зовсім розіубився б. Правда, мені доводилося мати справу з жінками, але я вчився цієї науки в Юппа та Валентина, а з такими вишуканими дамами, напевно, зовсім не це потрібно.
У червні 1917 року я вперше був у жінки. Наша рота квартирувала тоді в бараках. Був полудень; і ми вовтузилися на лузі, бавлячись із двома цуценятами, які причепилися до нас дорогою. Настовбурчивши вуха й поблискуючи шовковистою шерстю, собаки гралися у літній високій траві, небо синіло, і війна, здавалося, відсунулася далеко.
Раптом із канцелярії примчав Юпп. Собаки кинулися йому назустріч, високо підстрибуючи. Він відіпхнув їх і крикнув нам:
– Отримано наказ: сьогодні вночі виступаємо!
Ми знали, що це означає. День у день із заходу долинав гуркіт артобстрілів; там тривав великий наступ; день у день повз нас проходили полки, повертаючись із передових позицій, і коли ми намагалися розпитати якогось солдата, як там, він лише мовчки махав рукою, похмуро дивлячись уперед: день у день вранці котилися повз нас вози з пораненими, і день у день ми рили вранці довгі ряди могил.
Ми піднялися. Бетке і Весслінґ попрямували до своїх ранців узяти поштового паперу. Віллі й Тьяден побрели до похідної кухні, а Франц Ваґнер і Юпп почали вмовляти мене сходити з ними в бордель.
– Послухай, Ернсте, – говорив Ваґнер, – ти ж повинен нарешті дізнатися, що таке жінка! Хто знає, можливо, завтра від нас уже нічого не залишиться: там, кажуть, підвезли цілу колону свіжої артилерії на нас. Нерозумно вирушати на той світ незайманим.
Прифронтовий бордель знаходився у маленькому містечку, на відстані години пішки. Ми отримали перепустки, але змушені були досить довго чекати, бо на передову вирушали ще й інші полки, і всім хотілося урвати наостанок від життя все, що можна. У маленькій тісній комірчині ми здали наші перепустки. Фельдшер оглянув нас, впорснув нам по кілька крапель протарголу, черговий фельдфебель повідомив, що це задоволення коштує три марки і що, зважаючи на великий наплив охочих, більше десяти хвилин затримуватися не можна. Потім ми вишикувалися в чергу на сходах.
Черга посувалася повільно. Нагорі грюкали двері. Коли хто-небудь виходив, лунало: "Наступний!"
– Скільки там корів? – запитав Франц Ваґнер в одного сапера.
– Три, – відповів той, – але вибирати не доводиться. Якщо не пощастить, отримаєш чиюсь бабусю.
Мені ледь не стало погано на цих сходах, у напруженій, затхлій атмосфері, насиченій випарами зголоднілих солдатів. Я охоче втік би – вся моя цікавість давно зникла. Але я боявся, що мене засміють, і тому залишився і продовжував чекати.