Вісник приносить наказ: продовжувати відступ. Поки немає нош, ми тягнемо Весслінґа на плащ-наметі, причепивши його на рушницю, щоб зручніше було вхопитися. Навпомацки, обережно ступаємо один за одним. Світає. У кущах розливається срібло туману. Ми виходимо із зони бою. Усе нібито закінчено, але раптом нас наздоганяє тихим дзижчанням снаряд і з тріском вибухає поруч. Людвіґ Бреєр мовчки закочує рукав. Він поранений у руку. Вайль накладає йому пов'язку. Ми відступаємо. Відступаємо.
Повітря м'яке, наче вино. Це не листопад, це березень. Небо блідо-блакитне і ясне. У придорожніх калюжах відбивається сонце. Ми йдемо тополиною алеєю. Дерева стоять по обидва боки шосе, високі та майже неушкоджені. Тільки подекуди бракує одного або двох. Місцевість ця залишалася в тилу й тому не так спустошена, як ті кілометри, які ми віддавали день за днем, метр за метром. Промені сонця падають на бурий плащ-намет, і поки ми рухаємося жовтолистими алеями, над нами постійно пропливають і опускаються на землю поодинокі листки; деякі залишаються лежати на плащі-наметі.
Польовий лазарет переповнений. Багато поранених лежать просто неба. Весслінґа теж доводиться поки що залишити у дворі.
Група поранених із білими пов'язками на руках готується до евакуації. Лазарет розформовують. Лікар бігає по дворі й оглядає новоприбулих. Солдата, у якого висить вивернута в колінному суглобі нога, він каже негайно занести в операційну. Весслінґа тільки перев'язують і залишають у дворі.
Він прокинувся від забуття і дивиться услід лікареві:
– Чому він пішов?
– Зараз повернеться, – кажу я.
– Але ж мене повинні занести в приміщення, мені слід негайно зробити операцію. – Він раптом починає страшенно хвилюватися і нервово обмацує свої бинти. – Це потрібно відразу ж зашити.
Ми намагаємося його заспокоїти. Від страху він весь позеленів і вкрився холодним потом:
– Адольфе, біжи навздогін, поверни його.
Бетке секунду вагається. Але Весслінґ не зводить із нього очей, і Адольф не може не послухатися, хоча й знає, що це марно. Я бачу, як він розмовляє із лікарем. Весслінґ тягнеться за ним поглядом; страшно дивитися, як він намагається повернути голову.
Бетке повертається так, щоб Весслінґ його не бачив, хитає головою, показує на пальцях – один, і беззвучно ворушить губами:
– Одна година.
Ми намагаємося виглядати бадьорими. Але хто може обдурити вмирущого селянина! Коли Бетке говорить Весслінґу, що його будуть оперувати пізніше, рана, мовляв, повинна трохи затягнутися, – йому вже все ясно. Він мовчить, потім ледь чутно хрипить:
– Вам добре говорити… ви всі цілі та неушкоджені… повернетеся додому… А я… чотири роки – і раптом таке… чотири роки – і таке…
– Тебе зараз візьмуть в операційну, Генріху, – втішає його Бетке.
Весслінґ махає рукою:
– Облиш.
З цієї хвилини він майже нічого більше не говорить. І навіть не просить, щоб його внесли до приміщення, – хоче залишитися на волі. Лазарет розташований на пагорбі. Звідси видно алею, якою ми піднімалися. Вона вся кольорово-золотиста. Земля затихла, м'яка, захищена, видно навіть ріллю – маленькі темні квадратики під самим лазаретом. Коли вітер відносить геть запахи крові та гною, можна вдихати терпкий аромат полів. Далечінь голуба, і все здається навдивовижу мирним, адже фронту звідси не видно. Фронт залишився праворуч.
Весслінґ затих. Він оглядає все пильним поглядом. В очах – зосередженість і ясність. Весслінґ – селянин: природа йому ближча та зрозуміліша, ніж нам. Він знає, що прийшла його пора піти й не хоче втрачати марно жодної миті. Він дивиться, дивиться. З кожною хвилиною він стає дедалі блідішим. Нарешті ворушиться й шепоче:
– Ернсте…
Я нахиляюся до його губ.
– Витягни мої речі, – каже він.
– Ще встигнемо, Генріху.
– Ні, не встигнемо. Давай.
Я розкладаю перед ним його речі. Потертий поліетиленовий гаманець, ніж, годинник, гроші – все звичайне. Самотньо лежить у гаманці фотографія його дружини.
– Покажи, – говорить він.
Я виймаю фотографію і тримаю її так, щоб він міг бачити. Відкрите смагляве обличчя. Весслінґ довго дивиться. Помовчавши, шепоче:
– І вже більше нічого цього не буде, – губи його тремтять. Він відводить очі.
– Візьми з собою, – шепоче він. Я не знаю, що він має на увазі, але не хочу розпитувати та кладу фотографію в кишеню. – Віддай це їй, – він дивиться на мене якимось особливим, широко відкритим поглядом, щось бурмоче, хитає головою і стогне. Я з усіх сил намагаюся ще хоч що-небудь вловити, але він тільки хрипить, витягується, дихає важче й рідше, з перервами, задихається, потім ще раз зітхає глибоко й повно, і раптом очі його ніби сліпнуть. Він мертвий.
Наступного ранку ми востаннє лежимо на передовій. Пострілів майже не чути. Війна закінчилася. Через годину ми вирушаємо. Нам ніколи більше не доведеться повертатися сюди. Якщо ми підемо, то підемо назавжди.
Ми руйнуємо все, що ще можна зруйнувати. Жалюгідні залишки. Кілька окопів. Потім приходить наказ про відступ.
Це особлива мить. Ми стоїмо один біля одного й дивимося вдалину. Легкі клуби туману стеляться по землі. Ясно видно лінії вирв і окопів. Правда, це лише останні лінії, запасні позиції, але все ж і це – зона вогню. Як часто йшли ми ось цим підземним ходом на передову, і як часто лише деякі поверталися назад. Перед нами сірий сумний пейзаж, вдалині залишки лісу, кілька пеньків, руїни села, серед них якимось дивом уціліла кам'яна стіна.
– Ось так, – задумливо говорить Бетке. – Ось тут ми просиділи чотири роки.
– Так, так, чорт забирай! – підхоплює Козоле. – І ось як просто все закінчилося.
– Ох, хлопці! – Віллі Гомеєр притулився до насипу. – Дивно все це, правда?
Ми стоїмо та вдивляємося вдалечінь. Ферма, залишки лісу, пагорби, лінії на обрії – все це було страшним і важким життям. А тепер, щойно ми повернемося і підемо, все це просто залишиться позаду, і з кожним нашим кроком буде все більше й більше занурюватися в небуття, а через годину зникне, немов ніколи й не існувало. Хто може збагнути це!
Ось ми стоїмо тут; ми повинні сміятися і кричати від радості, а в нас якесь мляве відчуття в животі: ніби ми понаїдалися віників і ось-ось почнемо блювати.