Дбайливо піднімаю банку та йду далі, у пошуках, у сподіваннях. Дме вітер, на горизонті синіють гори.
І раптом мене пронизує дикий страх. Униз, униз під прикриття. Адже я абсолютно незахищений, місцевість з усіх боків проглядається! Я здригаюся від жаху, як божевільний кидаюся вперед, розкинувши руки, поспішаю сховатися за дерево, тремчу, задихаюся. Через секунду зітхаю із полегшенням.
Нарешті попустило. Обережно озираюся. На щастя, мене ніхто не бачив. Тільки через кілька хвилин остаточно повертаюся до тями. Нахилившись, піднімаю банку, яка випала у мене з рук. Вода вилилася, але рибки ще борсаються. Іду до берега каналу й наповнюю банку водою.
Заглиблений у свої думки, повільно бреду далі. Ось уже й ліс близько. Кішка скрадається через дорогу. Полем, аж до лісової галявини, тягнеться залізничний насип. Тут можна було б побудувати хороші бліндажі, глибокі, з бетонним перекриттям, думаю я, а потім провести лінію окопів ліворуч із вартовими постами. А по той бік поставити кілька кулеметів. Ні, всього лише два туди, решта треба розмістити біля узлісся; тоді майже вся місцевість буде захищена перехресним вогнем. Тополі треба, ясна річ, зрубати, щоб вони не служили орієнтирами для ворожої артилерії. А за пагорбом встановити кілька мінометів. І нехай тоді спробують поткнутися.
Свистить паротяг. Я піднімаю очі. Чим це я займаюся? Я прийшов сюди, щоб побачити улюблені куточки моєї юності. А що я роблю замість цього? Проводжу тут лінію окопів. Звичка, думаю я. Ми більше не бачимо природи, для нас існує тільки місцевість, місцевість, придатна для атаки чи оборони, старий млин на пагорбі – це більше не млин, а опорний пункт, ліс – не ліс, а прикриття від артилерії. Усе довкола – це лише марево.
Я струшую його з себе та намагаюся повернути свої думки до минулого. Але мені це не вдається. Немає колишньої радості, і навіть зникло бажання бродити знайомими місцями. Повертаю назад.
Здалеку помічаю самотню постать, яка йде мені назустріч. Це Ґеорґ Рає.
– Ти що тут робиш? – питає він здивовано.
– А ти?
– Нічого, – каже він.
– І я нічого.
– А що це за банка? – насмішкувато питає він. Я червонію.
– Чого ти соромишся, – говорить Рає. – Захотілося, мабуть, рибок наловити, як колись, так?
Я киваю.
– Ну і як? – питає він. Я тільки хитаю головою у відповідь.
– Це правда. У солдатській шинелі такого вже не зробиш, – замислено говорить він.
Ми сідаємо на штабель дров і закурюємо. Рає знімає кашкет:
– А пам'ятаєш, як ми тут марками мінялися?
– Пам'ятаю. Від свіжозрубаного лісу міцно пахло на сонці смолою і дьогтем, виблискувало листя на тополях, і від води піднімався прохолодний вітерець. Я все пам'ятаю, все-все. Як ми шукали зелених жаб, як читали книжки, як говорили про майбутнє, про життя, яке чекає на нас у блакитній далечині й манить, ніби неголосна музика.
– А насправді все було трохи не так, Ернсте, правда? – Рає посміхається, і посмішка в нього така ж, як у всіх у нас – трохи втомлена, гірка. – На фронті ми й рибу ловили по-іншому. Кидали у воду гранату, і риба відразу ж спливала на поверхню білим черевом догори. Так було швидше.
– Як сталося, Ґеорґу, – питаю я, – що ми тиняємося без діла й не знаємо, за що б нам взятися?
– Наче чогось не вистачає, Ернсте, правда?
Я киваю. Ґеорґ торкається до моїх грудей:
– Ось що я тобі скажу. Я теж багато про це думав. Ось це все, – він показує на луки перед нами, – було життям. Воно цвіло й росло, і ми росли разом із ним. А те, що за нами, – він показує головою назад, – було смертю, там усе вмирало й зачепило нас також. – Він знову гірко посміхається. – Ми потребуємо невеликого ремонту, друже.
– Якби зараз було літо, ми, можливо, менше б мучилися, – кажу я. – Улітку все якось легше.
– Не в цьому справа. – ҐеорГ випускає цигарковий дим із рота. – Мені здається, тут справа не в цьому.
– А в чому? – питаю я.
Він знизує плечима й встає:
– Ходімо додому, Ернсте. А знаєш, сказати тобі, що я надумав? – Він нахиляється до мене: – Я, мабуть, повернуся до армії.
– Ти здурів, – кажу я вражено.
– Анітрохи, – заперечує він, і обличчя його на мить стає дуже серйозним, – я просто послідовний.
Я зупиняюся:
– Але послухай, Ґеорґу.
Він іде далі.
– Я ж повернувся додому на кілька тижнів раніше за тебе, Ернсте, – говорить він і переводить розмову на іншу тему.
Коли ми доходимо до перших будинків, я випускаю колючок у канал. Змахнувши хвостами, рибки миттю пливуть геть. Банку я залишаю на березі.
Я прощаюся з Ґеорґом. Він повільно йде геть. Я зупиняюся перед нашим будинком і дивлюся вслід Ґеорґу. Його слова мене дивно схвилювали. З усіх боків підкрадається щось невловиме, воно відступає, коли я хочу схопити його, воно розпливається, коли я наступаю на нього, а потім знову повзе за мною, крутиться навколо мене, підстерігає.
Свинцеве небо нависло над низьким чагарником у сквері біля площі Луїзенпляц, безлисті дерева, десь стукає під поривами вітру незачинене вікно, і в бузинових хащах палісадників ховаються сирі безнадійні сутінки.
Погляд мій переходить із предмета на предмет, і раптом мені починає здаватися, що я все це вперше бачу, що все тут страшенно чуже мені, що я майже нічого не впізнаю. Невже цей мокрий і брудний шматок газону й справді обрамляв роки мого дитинства, такі яскраві та окрилені в моїх спогадах? Невже ця порожня і сіра площа, ця фабрична будівля навпроти і є тим тихим куточком всесвіту, який ми називали батьківщиною і який серед жахіть фронтового життя означав для нас надію та порятунок від загибелі? Невже ця сумна вулиця з низкою безглуздих будинків і є та сама, образ якої в скупі проміжки часу між смертю і смертю поставав над окопами, як світла й тужлива мрія? Хіба в думках моїх ця вулиця не була набагато світлішою і яскравішою, набагато жвавішою і ширшою? Невже все це не так? Невже кров моя брехала, невже спогади обманювали мене?
Мене лихоманить. Усе довколишнє здається мені не таким, як раніше, хоча ніщо й не змінилося. Баштовий годинник на фабриці Нойбауера показує час, як і показував ще тоді, коли ми, не відриваючи очей, дивилися на циферблат, намагаючись вловити рух стрілок, а у вікні тютюнової крамнички, де Рає купував для нас перші сигарети, як і раніше сидить араб із гіпсовою трубкою; а навпроти, у бакалійній крамниці, на рекламі мильного порошку, зображені ті самі фігури, яким в сонячні дні ми з Карлом Фоґтом випалювали очі скельцями від годинника. Я дивлюся на вітрину: випалені місця ще й тепер видно. Але між учора й сьогодні лежить війна і Карл Фоґт давно вбитий на Кеммельських висотах.