— Вип'єш чогось? — запитала вона.
— Я? Ні. Дякую.
— Як хочеш.
Вона підійшла до стіни. Там відкрилося щось ніби маленький бар. Вона закрила собою отвір. Коли обернулася, в руках тримала тацю з кухлями і двома пляшками. Злегка натиснувши на пляшку, налила мені повний кухоль: рідина була точнісінько як молоко.
— Дякую, — сказав я, — я не...
— Та я ж тобі нічого й не даю, — здивувалась вона.
Зрозумівши, що допустив помилку, хоч і не знав, яку саме, я взяв той кухоль. Собі налила з другої пляшки. Ця рідина була густою, безбарвною, її поверхня трохи пінилась, відразу темніючи, ніби від зіткнення з повітрям. Вона сіла і, вже торкаючись губами краю кухля, запитала наче знічев'я:
— Хто ти такий?
— Коль, — відповів я. Підніс свій кухоль на рівень очей, хотів придивитися до цього напою. Він не мав ніякого запаху. Я не доторкнувся до нього устами.
— Ні, справді, — сказала вона. — Ти думав, що то піжмурки, га? Звідки? То був лише кальс. Я була з шісткою, але трапилося страшенне дно. Орка ні до чого, і взагалі... Я саме хотіла вже йти, коли ти підсів.
Я потроху починав розуміти: виходить, під час її відсутності я сів за столик, зайнятий нею. Може, вона танцювала? Я дипломатично мовчав.
— Здалека ти виглядав так... — вона не могла знайти слова.
— Солідно? — підказав я. Її повіки здригнулися. Чи й на них була металева оболонка? Ні, то, мабуть, грим. Вона підвела голову.
— Що це означає?
— Ну... е-е-е... вартий довір'я...
— Ти якось дивно говориш. Ти звідки?
— Здалеку.
— Марс?
— Далі.
— Літаєш?
— Літав.
— А тепер?
— Тепер нічого. Повернувся.
— Але літатимеш знову?
— Не знаю. Мабуть, ні.
Розмова не клеїлась. Мені здавалося: дівчина вже трохи шкодувала, що так легковажно запросила мене, і я вирішив виручити її.
— Може, я піду? — запитав я, все тримаючи в руках кухоль з отим напоєм.
— Чому? — здивувалася вона.
— Мені здалося, що тебе б це... влаштувало.
— Ні, — сказала вона, — ти помиляєшся. Ні... Чому ти не п'єш?
— П'ю.
І все-таки це було молоко. В таку пору, за таких обставин! Я був такий здивований, що вона мимоволі мусила це помітити:
— Що, погане?
— Це... молоко... — промимрив я. Мабуть, я виглядав ідіотом.
— Звідки? Яке молоко? Це брит...
Я зітхнув.
— Слухай, Наїс... Я, мабуть, справді-таки піду. Так буде краще.
— То навіщо ж ти пив? — запитала вона.
Я мовчки дивився на неї. Не так вже й змінилася мова, але я нічого не розумів.
Нічого. Це вони все змінили.
— Як хочеш, — нарешті сказала вона. — Я тебе не тримаю. Але зараз це...
Вона зніяковіла. Випила свій лимонад, — так я охрестив у думці той пінистий напій, — а я все ще не знав, що говорити. Дурне становище!
— Розкажи мені про себе, — запропонував я їй. — Гаразд?
— Гаразд. А ти мені потім розповіси?..
— Так.
— Я на Кавуті вже другий рік. Трохи занедбала все останнім часом. Не вправлялась регулярно і... так якось. Шістка в мене не цікава. Так, насправді то... у мене нікого немає. Це дивно?..
— Що?
— Що немає...
І знову загадки. Про кого вона говорила? Кого не мала? Батьків? Коханців? Знайомих? Все-таки Абс мав рацію, коли говорив, що без восьми місяців в Адапті я не дам собі ради. Але саме тепер ще більше, ніж досі, я не хотів би повертатись з повинною до тієї школи.
— І що далі? — запитав я, а оскільки я все ще тримав, у руці кухоль, то ковтнув знову того молока.
Очі у неї здивовано розширились. Глузлива посмішка торкнулася її губ. Вона вихилила свій кухоль до дна, потяглася рукою до плечей, схопила верхнє пухнасте вбрання і здерла його — не розстібнула, не скинула, а просто здерла з плечей і кинула клапті, як сміття.
— Кінець кінцем ми мало знаємо одне одного, — сказала вона.
Схоже було, що так вона почуває себе вільніше. Посміхнулася. Часом виглядала дуже гарною, особливо коли мружила очі, а нижня губа, відкриваючись, оголювала білі зуби. В обличчі у неї було щось єгипетське. Єгипетська красуня. Чорне волосся. Більш ніж чорне. А коли стягла з плечей пухнасте вбрання, я побачив, що вона взагалі не така вже й худа, як це мені спочатку здалося. Але чому вона це зробила? Чи це щось означало?..
— Ти хотів щось розповісти, — промовила вона.
— Так, — відповів я і відчув хвилювання, ніби від моїх слів залежало бозна-що. —
Я... був пілотом. Останній раз був тут... не злякаєшся?
— Ні. Кажи.
Її очі заблищали.
— Сто двадцять сім років тому. Тоді мені було тридцять років. Експедиція... Я був пілотом, у польоті до Фомальгауту. Це значить двадцять три світлових роки. Ми летіли туди й назад — сто двадцять сім років за земним часом і десять — за корабельним. Чотири дні тому повернулись... "Прометей" — мій корабель — залишився на Місяці. Звідти я прибув сьогодні. Оце й усе.
Вона дивилась на мене. Мовчала. Її губи сіпнулись, розтулилися, стулилися знову.
Що було в її очах? Здивування? Розпач? Страх?
— Чому ти нічого не говориш? — не витримав я. Кашлянув.
— То... скільки ж тобі насправді років?
Я примусив себе посміхнутися. Це була вимучена посмішка.
— Що значить — насправді? Біологічних — сорок, а за земним часом — сто п'ятдесят сім... Довга мовчанка і раптом:
— А жінки там були?
— Зачекай-но, — сказав я. — У тебе є що-небудь випити?
— Що ти маєш на увазі?
— Що-небудь міцне. Алкоголь... чи його вже не п'ють?
— Дуже рідко... — відповіла вона зовсім тихо, ніби думала про щось інше. Руки її безвольно звисали і торкалися металевої блакиті сукні.
— Я тобі дам... ангехену. Хочеш? Ах, правда, ти ж не знаєш, що це таке.
— Ні, не знаю, — відповів я з несподіваною злістю. Вона підійшла до бару й повернулася з невеликою пузатою пляшкою. Налила мені. Там був алкоголь — небагато, — було щось іще, з своєрідним терпким присмаком.
— Не гнівайся, — сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.
— Я не гніваюсь. Ти не відповів мені. Може, не хочеш?
— Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий — то "Улісс". По "п'ять пілотів, решта — вчені. Зовсім не було там жінок.
— Чому?
— Через дітей, — пояснив я. — Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань — усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.