Ракета стояла боком, занурившись до половини в цей пекельний пил. Це щось таке... найм'якше, найтонше в, світі, розумієш? Майже невідчутна субстанція... найлегший пух чинить на землі значно більший опір. Такі неймовірно дрібнесенькі порошинки... Я зазирнув усередину. Томаса не було в ракеті. Я казав, що вона стояла боком, але я не був певен цього; людина не могла б визначити там нахилу без спеціальних апаратів, а це забрало б добру годину, бо звичайний висок, майже нічого не важачи, літав би на кінці мотузка, наче муха, замість натягнути його... Отже, я не дивувався, що Томас навіть не спробував стартувати. Я заліз усередину. І одразу ж побачив, що він намагався змайструвати точний висок з того, що мав під рукою, але в нього не вийшло. Харчів лишалося навіть багато, але кисню... Мабуть, він перекачав усе, що мав, до балона в скафандрі, а потім вийшов.
— Чому?
— Я теж запитував себе: "Чому?" Він був там три дні. У такій ракеті є лише крісло, екран, важелі й навушники за спиною. Я сидів там хвилину. І вже розумів, що не знайду його. На якусь мить я припустив, що він вийшов саме тоді, коли я прилетів, що він скористався з газового пістолета, щоб повернутись на "Прометей", і сидить уже там, тоді як я вештаюсь по цих рухливих брилах... Я прожогом вискочив з ракети — так, що мене аж підкинуло вгору, і я полетів. Ані найменшого відчуття напряму, нічогісінько. Знаєш, як буває, коли в цілковитій темряві побачиш іскорку? Як очі починають фантазувати з цього приводу? Там, де взагалі немає тяжіння, ще півбіди, адже людина звикає. Але коли тяжіння надзвичайно слабеньке, як на отій шкаралупці... вушний лабіринт, подразнений ним, реагує досить-таки довільно, щоб не сказати — божевільно. То тобі здається, що ти свічкою мчиш угору, або летиш у безодню, і так весь час. До того ж з'являється ще почуття, ніби руки, ноги, тіло — все крутиться, міняється місцями, а голова немов росте не там, де треба... Отже, я літав та й літав, аж поки не вдарився об якусь стіну, відскочив, зачепився за щось і покотився, але встиг ухопитися за навислу брилу... Хтось там лежав. Томас.
Ері мовчала. У темряві шумів Тихий океан.
— Ні. Не те, що ти подумала. Він був живий. І одразу ж сів. Я ввімкнув радіо. На такій малій відстані ми чудово могли порозумітися.
"Це ти?" — озвався він. "Так, це я", — сказав я. Сцена була, як з низькопробної комедії — така неймовірна. Але так було. Ми обидва підвелися. "Як ти себе почуваєш?" — спитав я. "Чудово. А ти?" — відповів він. Це мене трохи здивувало, але я сказав: "Дякую, дуже добре. Дома теж усі здорові". Це звучало по-дурному, але я думав, що він навмисне так: мовляв, нічого страшного не трапилося. Розумієш?
— Розумію.
— Коли він підійшов зовсім близько, я зміг роздивитися Томаса в світлі ліхтаря, що висів у мене на плечі: він здавався темнішим від навколишньої темряви. Я обмацав його, скафандр — він був цілий. "Є в тебе кисень?" — спитав я. То було найважливіше. "Та це дурниці", — відповів він. Я обмірковував становище. Полетіти його ракетою? Ні, це занадто небезпечно. Правду сказати, я навіть не дуже зрадів. Я чогось боявся, а може, просто непевно себе почував — важко це пояснити. Ситуація була дивна, я відчував у ній щось незвичайне, хоч і не знав, у чому річ. Власне кажучи, я не був радий цій чудесній зустрічі. Я намагався щось придумати, щоб урятувати ракету. Зрештою, вирішив я, не це головне. Треба було спочатку з'ясувати, що з ним. А поки що ми стояли отак, у цій чорній ночі без зірок. "Що ти робив увесь цей час?" — спитав я. Я хотів знати, це було важливо. Якщо він намагався робити що-небудь, хоча б збирати проби ґрунту, це була б добра ознака. "Різні речі, — сказав "він. — А ти що робив, Томе?" — "Який — Том?" — спитав я, і мені аж мороз пробіг по шкірі: адже Ардер загинув рік тому, і він це добре знав. "Хіба ти не Том? Я впізнаю твій голос". Я нічого не сказав, а він брязнув рукавицею об мій скафандр і сказав: "Клятий світ, га? Нічого не видно і нічого немає. Я уявляв собі це зовсім інакше. А ти?" Я подумав, що з Ардером йому щось приверзлося, зрештою... це бувало вже не з одним. "Так, — сказав я. — Нецікаво тут. Рушаймо, га?" — "Рушати? — здивувався він. — Як це... Томе?" Я перестав зважати на його звертання. "А що, ти хочеш лишатися тут?" — сказав я. "А, ти ні?" — "Він глузує з мене, — подумав я, — але я вже ситий донесхочу цими дурними жартами". — "Ні, — сказав я. — Нам треба повертатись. Де твій пістолет?" — "Я загубив його, коли вмер". — "Що?!" — "Але не шкодував, — сказав він. — Померлому не потрібні пістолети". — "Ну, ну, — сказав я. — Дай я тебе прив'яжу і поїдемо". — "Ти здурів, Томе? Куди?" — "На "Прометей". — "Так його ж тут нема..." — заперечив він. "Там далі є. Ну, давай, я тебе прив'яжу". Він відштовхнув мене. "Ти якось дивно говориш. Ти не Том!" — вигукнув він. "Звичайно, ні. Я Халь". — "Так ти вмер? Коли?" Я вже більш-менш розумів що й до чого і почав йому, підтакувати. "Та... — сказав я, — десь кілька днів тому. Дай-но я тебе прив'яжу..."
Але він не дозволяв. І ми почали боротися, спочатку ніби жартома, потім всерйоз; я намагався його обхопити, але не міг, заважав скафандр. Що робити? Я не міг залишати його самого ні на хвилину, бо вдруге вже не знайшов би. Чуда не буває двічі. А він хотів залишитися там... Як померлий. І от, коли мені здавалося вже, що я його переконав, коли він немовби погодився і я дав йому потримати свій газовий пістолет, він наблизив своє обличчя до мого, так що я майже побачив його крізь подвійне скло, крикнув: "Мерзотнику! Ти обдурив мене! Ти живий!" — і вистрілив у мене.
Уже кілька хвилин я відчував обличчя Ері на своєму плечі; вона пригорнулася до мене. Почувши останні слова, вона здригнулася, мов від електричного струму, й поклала руку на шрам. Ми трохи помовчали.
— Це був дуже добрий скафандр, — сказав я. — Витримав, розумієш? Вдавився весь у мене, зламав ребро, розрізав м'язи, але витримав. Я навіть не втратив свідомості, тільки якийсь час не міг ворухнути правою рукою і відчував, що тече кров, бо в скафандрі стало гаряче. Однак на якусь мить голова у мене, мабуть, все таки запаморочилася, бо коли я підвівся, Томаса не було. Я не знаю, куди і як він зник. Я шукав його навпомацки, навколішках, та замість нього знайшов пістолет. Мабуть, він кинув його одразу ж після пострілу. От я й вибрався звідти з його допомогою. Мене помітили, тільки-но я виринув з хмари. Олаф підвів корабель ще ближче, і мене втягнули всередину. Я сказав, що не знайшов його. Що розшукав лише порожню ракету, а пістолет випав у мене з руки й вистрілив, коли я спіткнувся. Скафандр був подвійний. Шматочок внутрішньої металевої оболонки відскочив. Він у мене тут, під ребром.