Повернення з зірок

Страница 57 из 67

Станислав Лем

Палац привидів. Нас замикали в невеликій камері, ізольованій від зовнішнього світу з такою досконалістю, яку тільки можна собі уявити. У цю камеру не проникав жоден звук, жоден промінь світла, струмінь повітря — нічого з того, що було за її стінами. Схожа на маленьку ракету, камера була обладнана відповідною бутафорською апаратурою, мала запаси води, харчів та кисню. І там треба було жити, не роблячи абсолютно нічого, цілий місяць — він здавався вічністю. Ніхто не вийшов звідти таким, яким зайшов. Я, один з найтвердіших кременів доктора Янсена, лише на третьому тижні почав бачити ті дивні речі, що їх інші спостерігали вже на четвертий або п'ятий день: безликі потвори, безформні натовпи, які сунули з мертво фосфоризуючих циферблатів на дошці приладів, щоб почати зі мною маячні розмови, щоб зависнути над моїм спітнілим тілом, яке втрачало свою форму, змінювалося, розпухало до велетенських розмірів, і нарешті — це було, мабуть, найжахливіше — починало ніби самостійне існування. Спочатку сіпалися поодинокі волокнини м'язів, потім по шкірі бігали мурашки, і вона дерев'яніла, потім м'язи корчило, а згодом тіло робило рухи, а я, вражений, відчував їх, не розуміючи нічого; і якби не попереднє тренування, якби не теоретичні вказівки, я був би готовий вважати, що моїми руками, головою, потилицею заволоділи демони. Оббиті м'якою обшивкою, внутрішні стіни камери бачили в пітьмі сцени, що їх не можна було змалювати, навіть знайти їм назви: Янсен і його штаб завдяки відповідним апаратам були свідками того, що діялося всередині, але ніхто з нас не знав тоді про це. Почуття ізоляції мусило бути справжнім і повним. Тому зникнення деяких асистентів доктора було для нас незрозумілим. Уже під час подорожі Джімма сказав мені, що вони просто не витримували. Один, на ім'я Гоббек, намагався, здається, силоміць відімкнути камеру, бо не міг бачити мук замкненої в ній людини.

Але це був тільки Палац привидів. А за ним ішла Гойдалка із своїми катапультами й центрифугами, з пекельною машиною прискорення, здатною дати 400 "g" — прискорення, що його ніколи, звичайно, не розвивали, бо воно зробило б з людини калюжу; але й ста "g" було б досить, щоб за долю секунди вся спина досліджуваного стала вологою від крові, що просочилася б крізь шкіру, мов піт.

Останнє випробування, Коронацію, я пройшов зовсім добре. Це було вже останнє сито, останній етап відсівання. Ел Мартін, хлопець, який ще тоді на Землі виглядав так, як я сьогодні, — велет, суцільна брила залізних м'язів, зовні саме втілення витримки, — повернувся з Коронації на Землю в такому стані, що його одразу ж вивезли з тренувального табору.

Ця Коронація була зовсім простою справою. Людину одягали в скафандр, вивозили на орбіту Землі і на висоті якихось ста тисяч кілометрів, звідки Земля скидалася на збільшений у п'ять разів Місяць, просто виштовхували з ракети в порожнечу, а потім відлітали. І треба було, зависнувши отак, ворушачи руками й ногами, чекати на їхнє повернення, на порятунок; скафандр був надійний, зручний, мав кисневу апаратуру і кліматизацію, він грів, навіть годував людину поживною пастою, яка кожні дві години видавлювалася в спеціальний мундштук. Нічого не могло трапитися, хіба що зіпсувався б прикріплений ззовні до скафандра портативний радіоапарат, який автоматичними сигналами вказував, де шукати його власника. Не було в цьому скафандрі лише радіостанції зв'язку, і, зрозуміло, це робили навмисне; отже, не можна було почути ніякого голосу, крім свого власного. Оточена з усіх боків зірками й нематеріальною темрявою, людина мусила чекати, зависнувши в положенні, що було не таким уже й незручним. Довго, але, правду кажучи, не так уже й дуже. І більше нічого.

Нічого, але люди від цього божеволіли; на ракету Бази інколи втягували таких, що корчилися в епілептичних конвульсіях. Це було найповніше знищення особистості, загибель, смерть при цілковитому збереженні свідомості; це було пізнавання вічності, яка сповнювала людину й давала їй відчути свій страхітливий смак. Нам припало зазирнути в незбагненне — в безодню позаземного існування, яка розкинулася в усіх напрямках; нескінченне падіння, зірки між такими непотрібними, незграбно розкинутими ногами, зайвість рук, губ, жестів, будь-якого руху чи нерухомості; скафандри розпухали від крику, нещасні волали: досить!

Годі згадувати про те, що було лише випробуванням, вступом, чимось навмисне вигаданим і добре обміркованим, навіть гарантованим. Ні з ким із тих, кого "коронували", нічого не сталося, всіх розшукала ракета Бази. Щоправда, і про це нам не говорили, щоб правдивість ситуації була якомога повнішою.

Коронація пройшла в мене добре, бо я мав свою власну систему. Це було дуже просто і не зовсім чесно: цього не можна було робити. Коли мене виштовхнули з люка, я заплющив очі. Потім я думав про різні речі. Єдине, чого треба було мати досить, — це витримки. Треба було собі сказати, що не розплющиш цих нещасних очей ні в якому разі. Янсен, по-моєму, знав про мій трюк. Та це не мало для мене ніяких наслідків. Може, він вважав, що це на мою користь?

Але все це відбувалося на Землі або поблизу неї. Потім прийшла вже не вигадана й не створена лабораторними методами порожнеча — та, яка вбивала по-справжньому, а не умовно, і яка інколи милувала Олафа, Джімму, Турбера, мене, отих сімох з "Улісса", навіть дала нам можливість повернутися. Після чого ми, які нічого так не прагнули, як спокою, побачивши свої мрії здійсненими з такою ж повнотою, одразу ж погордували спокоєм. Здається, ще Платон сказав: "Нещасний, ти матимеш те, чого хотів".

7

Однієї ночі, дуже пізно, ми лежали втомлені коханням, і схилене набік обличчя Ері притулилося до моєї руки; підвівши очі, я крізь відчинене вікно міг бачити проти себе зірки у просвіті між хмарами. Вітру не було, штора, що звісилася за підвіконня, застигла, мов біла примара, з океанського простору котилися хвилі, і я чув протяжний гук, а потім нерівний шум — то вони розбивалися на пляжі. Після цього на кільканадцять ударів серця западала тиша, знову невидимі води штурмували в пітьмі плоский берег. Проте я майже не чув цього ритмічного нагадування про земну реальність і широко розплющеними очима дивився на Південний Хрест, Бета якого була в польоті нашою провідницею, і я стільки разів розпочинав кожен свій день від вимірювань її; згодом я вже робив це зовсім автоматично, заглиблений в інші думки; вона вела нас несхибно, як ніколи не згасаючий маяк порожнечі. Зараз я знову просто-таки відчував у руках тверді металеві важелі, які треба було повертати, щоб ця світла цяточка серед глибокої пітьми опинилася в центрі поля зору. Ця зірка, одна з найдальших, не змінилася, коли ми майже досягли мети, й світила весь час з однаковою байдужістю, тоді як Південний Хрест давно розпався й перестав для нас існувати, бо ми занурилися в його глибини, і тоді ця біла цятка, цей зоряний велетень перестав бути тим, чим здавався нам спочатку — викликом; його незмінність довела нам своє справжнє значення, вона була свідченням мізерності наших починань, байдужості порожнечі Всесвіту, з якою ніхто й ніколи не зуміє примиритися.