— Олафе, — сказав я, — якби через сто років...
— Заткни рота, — запропонував він. — Халь, ти завжди мав погані нахили...
— Вже починаєш? Я лише хотів тобі сказати...
— Знаю, що ти хотів сказати. Я завжди знаю, що ти хочеш сказати, за тиждень до того, як почнеш говорити. Якби на "Прометеї" потрібен був бортовий капелан, ти б придався. Чому я, до дідька, раніше про це не подумав. Ти б у мене мав роботу. Халь, ніяких проповідей! Ніяких клятв, присяг і тому подібного. Як справи? Добре?
— Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про... то між нами нічого.
— Ні, ти спочатку стань на коліна, — сказав він. — Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Я маю на увазі перспективи і таке інше.
— Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.
— Так. Це прикро, — зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. — Скільки ти важиш? Сто десять?
— Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.
— Святий-святий, а завжди щось поцупить, — пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: — Та ти з глузду з'їхав, облиш. У мене в чемодані другі...
— Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? — спитав я.
Олаф спідлоба зиркнув на мене — він нахилився над чемоданом — і закліпав очима.
— Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати "на здоров'я". Чи нема тут людської ванни, з водою?
— Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.
— Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Вона спить?
— Спить.
— Ну, то побігли.
Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.
— Май на увазі, — кинув мені з берега Олаф, — тепер ти мусиш бути обережним. Пам'ятаєш Маркля?
— Так. Ну і що?
— Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.
— Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.
— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.
— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.
— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.
— Оль, я вже побіг.
— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.
— Звичайно.
Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.
Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньках наблизився до ліжка, вона розплющила очі.
— Я спала... тут?
— Так. Так, Ері...
— Мені здавалося, що хтось...
— Так, Ері, це був... я.
Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.
Я відкашлявся.
— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або...
— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат.
Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.
— Це... вже... справді так?.. — сказала вона тихо, таким тоном, наче з чимось розлучалася.
Я мовчав.
Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась. Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.
— Чи ви, Брег...
— Моє ім'я Халь. Так мене звуть.
— Чи ви... Халь...
— Що?
— Я — правда, я не знаю... я б хотіла... Сеон...
— Що?
— Але... він...
Не хотіла чи не могла сказати "мій чоловік"?
— Післязавтра він повернеться.
— Так?
— Що буде?
Я проковтнув клубок у горлі.
— Чи мені треба з ним поговорити? — спитав я.
— Як це поговорити? Ви хочете самі?
— А хто?
— Це вже буде... кінець?
Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.
— Адже... нема іншого виходу.
— Я думала, що це... меск.
— Що це?..
— Ви... не знаєте?
— Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? — промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.
— Це такий... якщо хтось когось зустрічає... якщо хоче, на якийсь час... Ви справді нічого про це не знаєте?
— Стривай, Ері, не знаю, але мені здається, що починаю... це, мабуть, щось, тимчасове, така відпустка, така скороминуча пригода?
— Ні, — сказала вона, і очі її округлилися. — Ви не знаєте... Не знаю сама докладно, як це робиться, — призналася вона. — Я лише чула про це. І думала, що ви хотіли так...
— Ері. Нічого я не знаю. І хай мене чорти заберуть, коли я щось розумію. Чи це... має щось спільного з шлюбом?
— Авжеж. Ідуть до установи й там, докладно не знаю що, в усякому разі, потім це вже... це вже...
— Але що?
— Незалежність. Так, що вже нічого не можна сказати. Ніхто не скаже. А значить, і він...
— Отже, це значить... це, так би мовити, узаконення... — та до біса! — узаконення подружньої зради? Так?
— Ні. Так. Це значить, що це вже не зрада, зрештою — так про це не кажуть. Я знаю, що це значить; нас цього вчили. Немає зради, бо, бо ж я з Сеоном тільки на рік.
— Що-о?.. — сказав я, бо мені здалося, ніби я недочуваю. — А що це значить? Як це на рік? Шлюб на рік? На один рік? Навіщо?
— Це випробування...
— Великі небеса, блакитні і чорні! Випробування. А що то за меск? Може, аванс на наступний рік?
— Не знаю, що таке аванс. Це... це значить, що якщо через рік подружжя не розходиться, то тоді це стає серйозним. Як шлюб.
— Цей меск?
— Так.
— А як ні, тоді що?
— Тоді нічого. Тоді все це не має жодного значення.
— Ага. Ну от, тепер я вже знаю. Ні. Ніяких месків! Повік-віки. Знаєш, що це значить?
— Знаю. Слухайте, Брег...
— Так.
— Я цього року закінчую курс археології...
— Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам?