Вона мовчала. Її руки були холодні як лід.
— Не можеш? Так, я знаю, що це неможливо. Знав з першої хвилини. Я належу іншому світові. Це не моя вина, що я повернувся. Так. Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Цього не існує. Не існує, га? Ти думала, що я зможу з тобою зробити все, що схочу? Не це для мене головне, розумієш? Ти не зірка...
Запала тиша. Весь будинок мовчав. Я схилив голову до її рук, що безвладно лежали в моїх, і почав говорити:
— Ері. Ері. Тепер ти вже знаєш, що не повинна боятися, правда? Знаєш, що тобі ніщо не загрожує. Але це — дуже велике, Ері. Я не знав, що може бути щось подібне. Не знав. Присягаюся тобі. Чому вони летять до зірок? Я не можу цього зрозуміти. Адже все — тут. А може, треба спочатку побувати там, щоб лише тоді це зрозуміти? Можливо. Зараз піду. Вже йду. Забудь про це все. Забудеш?
Вона кивнула.
— Нікому не скажеш? Вона похитала головою.
— Справді?
— Справді.
Це був шепіт.
— Дякую тобі.
Я вийшов. Сходи. Стіни — одна кремова, друга зелена. Двері моєї кімнати. Я широко відчинив вікно і дихав на повні груди. Яке свіже було повітря. З тієї хвилини, коли я вийшов від неї, я був зовсім спокійний. Я навіть посміхнувся, але не устами і не обличчям. Посміх був у мені — поблажливий, я сміявся з власної глупоти, адже я не знав, що все могло бути так просто. Нахилившись, я перебирав речі у спортивному чемоданчику. Серед мотуззя? Ні. А це що? Ні. Зараз...
Ось він. Я випростався. Раптом мені стало соромно. Світло. Я так не міг. Пішов, щоб вимкнути його, аж раптом на порозі виріс Олаф. Він був одягнений. Не лягав?
— Що ти робиш?
— Нічого.
— Нічого? Що там у тебе? Не ховай!
— Та нічого...
— Покажи!
— Не хочу. Вийди.
— Покажи!
— Ні.
— Так я й знав. Мерзотник!
Я не сподівався такого удару. Пальці мої розімкнулися, він вислизнув, ударився об підлогу, і за мить ми вже зчепилися, я підім'яв його під себе, перекинувся, столик упав, потягнувши за собою лампу, яка грюкнула об стіну, аж загримів увесь будинок. Він був уже переможений. Не міг вирватися й лише звивася; я почув зойк, її зойк, пустив Олафа і відскочив назад.
Вона стояла в дверях. Олаф підвівся на коліна.
— Він хотів себе вбити. Через тебе! — прохрипів він.
Він тримався за горло. Я відвернувся. Притулився до стіни, ноги піді мною тремтіли. Мені було так соромно, так страшенно соромно. Вона дивилася на нас, то на одного, то на другого. Олаф весь час тримався за горло.
— Ідіть звідси, — сказав я тихо.
— Спочатку ти мусиш мене прикінчити.
— Змилосердься!
— Ні.
— Прошу вас, вийдіть, — озвалась вона.
Я замовк з розкритим ротом. Олаф дивився на неї, приголомшений.
— Дівчино, він...
Вона похитала головою.
Не спускаючи з нас очей, він боком вийшов з кімнати.
Вона дивилася на мене.
— Це правда? — спитала вона.
— Ері... — простогнав я.
— Це треба?.. — спитала вона.
Я кивнув головою: так. Вона заперечила. Я підійшов до неї і побачив, що Ері зіщулилась, а руки, якими вона притримувала полу пухнастого халата, тремтять.
— Чому? Чому ти так мене боїшся?
Вона заперечливо похитала головою.
— Ні.
— Але ти тремтиш?
— Це просто так.
— І... підеш зі мною?
Вона кивнула головою — двічі, як дитина. Я обійняв її, обережно, як тільки міг.
Вона наче вся була із скла.
— Не бійся... — сказав я. — Поглянь...
У мене в самого тремтіли руки. Чому вони не тремтіли, коли я поступово сивів, чекаючи на Ардера? Яких глибин, яких закутків почуття сягнув я нарешті, щоб довідатися, чого я вартий?
— Сідай, — сказав я, — адже ти ще тремтиш? Та ні, стривай.
Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.
— Так краще?
Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така.
Я став навколішки біля ліжка.
— Говори мені що-небудь, — прошепотів я.
— Що?
— Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але — не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.
Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.
— Не хочеш говорити? Чому, чи...
— Це не має значення... — сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.
— Що це означає, Ері... що це, — белькотав я. Але вже розумів. Добре розумів.
Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.
— Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я...
Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.
— Ері, що ти...
— Він має рацію, — сказала вона.
— Хто?
— Той... ваш приятель.
— В чому?
Їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.
— В тому, що ви — нерозумний.
— Звідки ти знаєш, що він це сказав?
— Я чула.
— Нашу розмову? По обіді?
Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.
— Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але...
Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. "Який кретин", — подумав я про себе. Я був приголомшений.
— Ти чула... все? Вона знову кивнула.
— І знала, що це я про тебе?..
— Угу.
— Звідки? Адже я не назвав...
— Я знала ще перед тим.
— Як!?
Вона повернула голову.
— Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.
— Ти дуже боялася? — спитав я похмуро.
— Ні.
— Ні? Чому — ні?
Вона ледь помітно посміхнулася.
— Ви зовсім, зовсім, як...
— Як що?!!
— Як у казці. Я не знала, що можна... таким... бути... і якби не те, що... ви знаєте... я б подумала, що це мені сниться...
— Запевняю тебе, що ні.
— Ох, я знаю. Я тільки так сказала. Ви знаєте, про що я?
— Не дуже. Мабуть, я тупий, Ері. Олаф мав рацію. Я дурень. Дурень. А тому ти мені розтлумач — добре?
— Добре. Ви думаєте, що ви страшний, а ви зовсім не такий... Ви лише...
Вона замовкла, ніби не могла підшукати слів. Я слухав її з напіввідкритим ротом.
— Ері, дитинко, я... я взагалі не думав, що я страшний. Безглуздя. Присягаюсь тобі. Тільки коли я прилетів і наслухався, надивився й дізнався про всяку всячину... Але годі. Я вже досить говорив. Значно більше, ніж треба. Ніколи в житті я не був таким балакучим. Говори, Ері, говори. — Я присів на ліжко.
— Немає чого, справді. Тільки... я не знаю...
— Чого ти не знаєш?
— Що буде?..
Я схилився над нею. Вона дивилася мені в очі, не кліпаючи. Наше дихання злилося.
— Чому ти дозволила себе цілувати?