Араби зібралися в гурт. Шейх наказав вирушати, підняв рушницю і звів курок. Але в цю мить один із чорношкірих випередив його, кинув вантаж на землю, зірвав я плеча свою гвинтівку і вистрілив просто в гурт білих. Умить усе перетворилося на вир демонів, що вили й билися між собою ножами, стріляли з револьверів та гвинтівок. Араби скупчилися в одну групу. Вони захищалися хоробро, але свинцевий град, який сипали на них їхні раби, та злива стріл і списів з джунглів прирекли їх на смерть. За десять хвилин по тому, як перший носій кинув свій вантаж, останній араб упав мертвий на землю.
Коли стрілянина вщухла, Тарзан знову звернувся до мануємів зі своєї криївки:
— Візьміть слонову кість на плечі й несіть її назад до нашого селища, туди, де ви її вкрали. Ми вас не зачепимо.
Хвилину мануєми вагалися. На важкий триденний перехід у них уже не було сил. Вони почали тихо перемовлятися між собою. Врешті один з них повернувся обличчям до джунглів і крикнув:
— Звідки ми знаємо, що ви не повбиваєте нас, коли ми прийдемо у ваше селище?
— Ви мусите повірити на слово, — відповів Тарзан, — що ми вас не зачепимо, якщо повернете слонову кість. Ви повинні затямити: якщо не погодитеся, ми вас усіх переб'ємо тут. Хіба не ясно, що ви загинете тоді, якщо дратуватимете нас, а не тоді, коли слухатиметеся?
— Хто там говорить мовою наших арабських вождів? — гукнув мануєми. — З'явися, ми відповімо тобі.
Тарзан вийшов з гущавини джунглів і зупинився за двадцять кроків від мануємів.
— Дивіться, — сказав він.
Коли вони побачили білого, їх огорнув побожний страх, бо досі вони не бачили ще білого дикуна. А його велетенські м'язи та величезний зріст здивували і захопили їх.
— Вірте мені, — сказав Тарзан. — Доки ви робитимете те, що я вам сказав, і не кривдитимете мій народ, ми вас не зачепимо. Чи згодні ви взяти на плечі ваш вантаж і мирно рушити в наше селище, чи ми йтимемо за вами на північ так, як останніх три дні? Нагадування про страхіття минулих днів вирішило справу. Після недовгих переговорів мануєми взяли вантаж і рушили назад у селище Вазирі.
Наприкінці третього дня вони ввійшли у ворота селища.
Тут їх зустріли вазирійці, що вціліли після жахливої різанини. Того дня, коли араби залишили селище, Тарзан послав гінця на місце тимчасового постою зі звісткою, що вазирі можуть повернутися додому.
Тарзан повинен був ужити все своє красномовство та вміння переконувати, щоб оборонити мануємів від вазирі, які були такі люті на грабіжників, що ладні були роздерти їх на шматки. Але коли він пояснив їм, що пообіцяв мануємам недоторканість, якщо вони принесуть слонову кість ту ди, звідки її забрали, і, крім того, переконав вазирі, що перемогли вони виключно завдяки йому, то вони врешті-решт піддалися на його прохання і дозволили людожерам перепочити в селищі.
Тієї ночі вояки влаштували великий бенкет, щоб відсвяткувати свою перемогу і вибрати нового вождя. Після смерті старого Вазирі Тарзан керував вояками за мовчазною згодою вазирі. У них не було часу вибрати вождя з-поміж себе, але вони й не шкодували про це. Вони досягли таких успіхів під керівництвом Тарзана, що не мали жодного бажання віддати найвищу владу комусь іншому, остерігаючись втратити те, що здобули. Вони ще пам'ятали наслідки непослуху білій людині, коли за наказом Вазирі наосліп кинулися на арабів. Вазирі став першою жертвою власної нерозважливості.
Після всього, що сталося, передача Тарзанові вищої влади була справою цілком очевидною. Найвидатніші вояки сіли довкола багаття, щоб обговорити якості того, хто може бути наступником старого Вазирі. Першим узяв слово Бузулі.
— Відтоді як помер Вазирі і не залишив по собі сина, серед нас є лише один, хто довів, що може бути нам добрим царем. Є лише один, хто довів, що може вдало вести нас проти вогнепальної зброї білих і здобути перемогу без жодних втрат з нашого боку. Є лише один такий. Це — білий, що керував нами галька минулих днів.
З цими словами Бузулі схопився, підніс списа догори, пригнувся майже до землі і заходився повільно пританцьовувати довкола Тарзана, приспівуючи в такт крокам: "Вазирі, цар Вазирі! Вазирі, винищувач арабів: Вазирі, цар Вазирі!" Вояки один за одним приєднувалися до танцю, висловлюючи в такий спосіб згоду на обрання Тарзана царем. Прийшли жінки й розсілися довкола навпочіпки. Вони били в тамтами, плескали в долоні й підспівували воякам. А посеред кола сидів Тарзан з племені Великих мавп — Вазирі, цар вазирійців. Як і його попередник, він повинен був прийняти ім'я свого племені.
Ритм танцю ставав дедалі швидший, крики танцюристів — голосніші. Жінки підвелися і також приєдналися до танцю, безперестанку скрикуючи. Вояки люто вимахували списами, а коли танцюристи низько схилилися й почали вдаряти щитами в утрамбовану землю, то загальна картина становила собою щось таке первісне й дике, що могло відбуватися лише на світанку людства, багато століть тому.
Коли загальне збудження зросло, Тарзан схопився й також приєднався до гурту. Посеред кола чорних лискучих тіл він стрибав і ревів, вимахуючи важким списом, віддаючись тому самому шаленству, що й його дикі друзі. Він втратив рештки цивілізованості — тепер Тарзан знову був цілком первісною людиною, яка насолоджувалася свободою дикого життя, яке він так любив. Він тішився своїм царським саном, отриманим з рук чорних дикунів.
Якби Ольга де Куд побачила його тепер, то навряд чи впізнала б у ньому елегантну і врівноважену молоду людину, яка захопила її своїм бездоганним вихованням та чемною поведінкою лише кілька місяців тому. А Джейн Портер! Чи любила б вона цього дикого вождя, який голяка витанцьовував серед своїх так само голих підлеглих? А Д'Арно? Чи повірив би Д'Арно, що це та сама людина, яку він ввів до найвишуканіших паризьких товариств? А що подумали б його друзі-пери з палати лордів, якби один з них показав на цього велетня, що танцював у варварському головному уборі та блискучих металевих прикрасах і сказав би: "Мілорди, ось перед вами Джон Клейтон, лорд Грейсток!" Отже, Тарзан, годованець Великих мавп, сів на справжній царський престол. Повільно, але неухильно проходив він шлях своїх пращурів — він-бо теж почав від найнижчої висхідної точки.