Вона втупилася в нього, зблідла на виду й не могла промовити жодного слова.
— Ви збожеволіли, містере Холмсе... Ви збожеволіли! — вигукнула нарешті вона.
Він дістав з кишені маленький шматочок картону. То була фотографія жінки.
— Я взяв її з собою, бо гадав, що вона стане мені в пригоді, — сказав він. — Констебль упізнав вас.
Вона вдихнула повітря, і її голова впала на спинку крісла.
— Послухайте-но, леді Гільдо. Лист зараз у вас. Справу все-таки можна владнати. Я не маю ані найменшого бажання завдавати вам прикрощів. Справа скінчиться, коли я поверну зниклий лист вашому чоловікові. Послухайте моєї поради й будьте щирі зі мною. Це ваш єдиний порятунок.
Мужність її була гідна подиву. Навіть тепер вона не визнавала своєї поразки.
— Я знову кажу вам, містере Холмсе, що це якась безглузда вигадка.
Холмс підвівся зі стільця:
— Мені шкода вас, леді Гільдо. Я зробив для вас усе, що міг. Тепер я бачу, що все було даремно.
Він подзвонив. Увійшов ключник.
— Чи вдома містер Трелоні Гоуп?
— Він буде, сер, за п’ятнадцять хвилин.
Холмс поглянув на годинник.
— Ще чверть години, — мовив він. — Дуже добре, я зачекаю.
Тільки-но ключник зачинив за собою двері, як леді Гільда, простягнувши до Холмса руки, впала йому до ніг; чудове обличчя її було залите сльозами.
— О, пощадіть мене, містере Холмсе! Пощадіть мене! — відчайдушно благала вона. — Заради Бога, не кажіть йому! Я так його кохаю! Я боюся кинути найменшу тінь на його життя, а це, я знаю, розіб’є його шляхетне серце!
Холмс допоміг леді підвестися:
— Дякую, мадам, що ви хоч останньої миті опам’яталися! Не можна марнувати ані хвилини. Де цей лист?
Вона кинулася до письмового столу, відімкнула шухляду й витягла довгий блакитний конверт.
— Ось він, містере Холмсе. Краще б мені ніколи його не бачити!
— Як нам тепер повернути його? — бурмотів Холмс. — Мерщій, мерщій, треба щось придумати! Де скринька для паперів?
— Досі в спальні.
— Яке щастя! Мерщій, мадам, принесіть її сюди!
За хвилину вона з’явилася, тримаючи в руках червону пласку скриньку.
— Чим ви відмикали її раніше? Ви маєте другий ключ? Авжеж, маєте. Відімкніть її.
Леді Гільда дістала з-за пазухи маленький ключик. Скриньку відімкнули. Там було повно паперів. Холмс засунув блакитний конверт усередину, між аркуші іншого документа. Скриньку замкнули й віднесли назад до спальні.
— Тепер ми готові до зустрічі з ним, — мовив Холмс. — Маємо ще десять хвилин. Я зайшов надто далеко, приховуючи ваші вчинки, леді Гільдо. За це ви повинні щиро розповісти мені про всю цю дивовижну пригоду, поки є час.
— Я розповім вам усе, містере Холмсе! — вигукнула леді. — О, містере Холмсе, мені легше відрубати собі праву руку, ніж завдати йому прикрощів хоч на мить! У цілому Лондоні немає жінки, яка кохала б свого чоловіка так, як я. І все-таки якби він довідався, що я зробила, що змушена була зробити, — він ніколи не пробачив би мені. Він так шанує свою честь, що не може забути або пробачити помилки іншого. Допоможіть мені, містере Холмсе! Моє щастя, його щастя, наше життя поставлено на карту!
— Швидше, мадам, час збігає!
— Це все через мій лист, містере Холмсе, який я написала ще до шлюбу, — нікчемний, необачний лист вразливої закоханої дівчини. Там не було нічого поганого, але чоловік вважав би той лист за злочин. Якби він прочитав його, то перестав би вірити мені. Відтоді проминули літа. Я думала, що все це вже забулося. Аж раптом почула від того чоловіка, Лукаса, що лист потрапив до його рук і він хоче показати його моєму чоловікові. Я благала його зжалитись наді мною. Він сказав, що поверне мені лист, коли я принесу йому інший документ, який зберігається, за його словами, в скриньці з паперами мого чоловіка. Лукас мав свого шпигуна в міністерстві, який розповів йому про той документ. Він запевнив мене, що це нітрохи не зашкодить моєму чоловікові. Уявіть себе на моєму місці, містере Холмсе! Що я мала робити?
— Розповісти про все чоловікові.
— Я не могла, містере Холмсе, не могла! З одного боку, мені загрожувала неминуча загибель; з іншого, — хоч мені й здавалося, що взяти папери мого чоловіка — це жахлива річ, та я все-таки навіть не уявляла собі, до яких політичних наслідків це може призвести. Що ж до нашого кохання й довіри, то тут мені все було зрозуміло. І я скоїла це, містере Холмсе! Я зробила відбиток ключа, — той чоловік, Лукас, роздобув його копію. Я відімкнула скриньку, взяла папір і понесла його на Ґодольфін-стрит.
— І що ж там сталося, мадам?
— Я постукала в двері, як ми й домовились. Лукас відчинив їх. Я пішла за ним до його кімнати, залишивши двері за собою відчиненими, бо мені було страшно зостатися віч-на-віч із тим чоловіком. Я пам’ятаю, що надворі, коли я заходила, стояла якась жінка. Наша оборудка швидко скінчилася. Мій лист лежав у нього на столі, я віддала йому документ, він повернув мені лист. Цієї миті з-за дверей долинув якийсь шум. У коридорі залунали кроки. Лукас хутко відгорнув килим, поклав документ до якоїсь схованки й знову накрив її килимом.
Те, що сталося потім, схоже на якийсь страшний сон. Я бачила смагляве люте обличчя, чула жіночий голос, що кричав пофранцузькому: "Я недаремно чекала! Нарешті, нарешті я застала тебе з нею!". Тоді почалася дика бійка. Я побачила, як він схопив стілець, а в її руці блиснув кинджал. Я кинулася геть від того страхіття, вибігла з будинку й лише наступного ранку дізналася з газет про жахливе вбивство. Того вечора я була щаслива, бо одержала назад свій лист і не розуміла ще, що принесе мені майбутнє.
Але вранці я побачила, що, позбувшись одного лиха, накликала інше. Відчай мого чоловіка, коли він побачив, що папір зник, краяв мені серце. Я ледве втрималася, щоб не впасти до його ніг і не розповісти, що я наробила. Але тоді мені довелося б зізнатись і в тому, що було раніше. Того ранку я прийшла до вас і лише тоді зрозуміла весь жах свого вчинку. З тієї хвилини я тільки й думала, як повернути чоловікові цей папір. Він повинен був лежати в тій схованці, бо його поклали туди ще до того, як увійшла ота страшна жінка. Якби не вона, я ніколи б не дізналася, де сховано лист. Як проникнути до тієї кімнати? Два дні я стежила за будинком, але двері жодного разу не відчинялися. Вчора ввечері я спробувала востаннє. Ви вже знаєте, що я зробила і як мені пощастило забрати лист. Я принесла його додому й вирішила знищити, бо не знала, як повернути його чоловікові, не признавшись... Боже, я чую його кроки на сходах!