— Гріх нарікати,— відповів він на Лінкольнове запитання.— В багатьох галузях там триває застій, але в мене справи чудові. Контора просто-таки процвітає. Через місяць до мене приїде з Америки сестра — вести господарство, бо сам я вже не впораюся, весь час заклопотаний. Минулого року я заробив більше, ніж заробляв до банкрутства. Розумієте, чехи...
Він хвалився умисне, але незабаром помітив, що на Лінкольнове обличчя набігла тінь, і швиденько перемінив тему.
— Які гарні у вас діти — виховані, чемні.
— Онорія в тебе теж молодця.
З кухні повернулася Меріон Пітерс — висока жінка з неспокійними, змученими очима, що втратила вже свою свіжу американську вроду. А втім, Чарлі ніколи не вважав її вродливою й дивувався, коли при ньому згадували, яка вона була гарненька замолоду. Вони з першої зустрічі не злюбили одне одного.
— Ну, як тобі Онорія? — спитала вона.
— Вигляд у неї чудовий. І так вигналася за ці десять місяців! Узагалі, малюки всі троє виглядають чудово.
— Ми вже рік не викликали лікаря. Яке враження справив на тебе Париж?
— Якось незвично, що в ньому так мало американців.
— І слава богу, що мало,— запально сказала Меріон.— Тепер хоч у магазинах на тебе не дивляться, як на мільйонера. Ми теж набралися лиха: ця криза нікого не обминула, але тепер жити стало легше.
— А все-таки, що не кажи, гарні то були часи,— промовив Чарлі.— Ми були всемогутні і всевладні, мов королі, мов казкові королі-чародійники, яким усе дано і все дозволено. Сьогодні в барі,— він затнувся, зрозумівши, що сказав зайве,— я не побачив жодного знайомого обличчя.
Вона гостро глянула на нього.
— Бувши тобою, я б обходила ті бари десятою дорогою.
— Я зазирнув туди мимохідь. Тепер я дозволяю собі тільки одну чарку — щодня, але тільки одну.
— Але зі мною ти вип'єш перед обідом? — спитав Лінкольн.
— Я дозволяю собі тільки одну чарку на день, а сьогоднішню я вже випив.
— Що ж, дай боже, щоб так воно було й далі,— сказала Меріон дуже холодно й неприязно, але Чарлі тільки усміхнувся. Нехай лютує, її нервозність йому на краще, він ладен усе стерпіти. Він чекав, щоб вони самі заговорили про причину його приїзду — причину, добре їм відому.
За обідом він придивлявся до Онорії, намагаючись угадати, в кого вона вдалася. Якби тільки вона не успадкувала від обох батьків того, що їх занапастило. Бажання захистити дочку знялося гарячою хвилею в його грудях. Він знав чи принаймні вважав, що знає, як зробити її життя щасливим. Він вірив у сильну вдачу, і йому хотілося перенестись на ціле покоління назад, щоб у людей тієї епохи навчитися плекати цілісність натури як єдину справжню цноту. Бо всі інші цноти не витримували випробування часом.
Невдовзі по обіді він пішов, але не до готелю. Йому цікаво було подивитись на нічний Париж тверезими, не затуманеними, як колись, очима. Він купив квиток на відкидне сидіння в казино й годину просидів, спостерігаючи арабески шоколадної Жозефіни Бейкер.
Потім він повільно попростував вулицею Пігаль на Монмартр. Дощ ущух, перед кабаре на площі Бланш зупинялися таксі, і з них виходили люди у вечірніх костюмах. По площі поодинці й парами прогулювалися повії, серед перехожих було багато негрів. Порівнявшись із яскраво освітленими дверима, з яких вихоплювалася музика, Чарлі раптом зупинився — впізнав шинок Брікстона, в якому згайнував колись так багато часу і грошей. За кільканадцять кроків він упізнав ще одне кабаре й необачно зазирнув туди. Відразу ж оркестр вибухнув музикою, пара професійних танцівників схопилася на ноги, а метрдотель кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи: "Ваші друзі от-от прибудуть, сер!" Чарлі квапливо відскочив від дверей.
"Яким же п'яним треба бути, щоб поласитися на таке",— подумав він.
Ресторан Зеллі був зачинений, а вікна похмурих дешевих готелів, що оточували його, не світилися. Вулиця Бланш, однак, сяяла вогнями; господарями тут були її мешканці — гомінка французька юрба. "Поетів грот" зник, але пащі кафе "Рай" і "Пекло" ще зяяли, й одна з них навіть поглинула в нього на очах жалюгідну жменьку туристів з екскурсійного автобуса — німця, японця й американське подружжя, що злякано озирнулося на Чарлі.
Ось тобі й Монмартр, "фантастичний і неповторний". Пиятика, гра в розпусту на рівні дитячих забавок. Чарлі раптом усвідомив значення слів "кидати на вітер": вітер підхоплює й розвіює, і ти робиш із чогось ніщо.
Він згадав, як давав тисячофранкові асигнації оркестрантам, замовляючи одну-єдину пісеньку, як тицяв стофранкові папірці портьє на чай тільки за те, що той викликав таксі.
А втім, ні, ці гроші йшли не на вітер.
Він жертвував їх, не замислюючись, на вівтар долі — за право забувати речі, які треба пам'ятати довіку і які тепер він пам'ятатиме довіку, бо вони поклали його дружину в домовину, а його самого позбавили батьківських прав.
В яскраво освітленій пивній до нього звернулася якась жінка. Він замовив для неї яєчню й каву, а потім, уникаючи її закличного погляду, дав їй двадцятифранкову банкноту, вийшов з пивної й, зупинивши таксі, поїхав до свого готелю.
2
Він прокинувся ясного осіннього ранку і, вийшовши на вулицю, подумав: "Футбольна погода". Вчорашній пригнічений настрій минув без сліду, йому хотілося всміхатись усім зустрічним.
Опівдні він сидів навпроти Онорії за столиком у "Гран Ватель" — єдиному, здається, ресторані, який не нагадував йому про обіди з шампанським і ленчі, що починалися о другій, а закінчувались у туманних, примарних сутінках, позбавлених ознак часу.
— Ну, а овочі? Без овочів хіба можна?
— Не можна.
— Тоді вибирай. Тут є épinards, chou-fleur, [1] і морква, і haricots. [2]
— Chou-fleur!
— А може, з'їси ще щось овочеве?
— Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне.
Офіціант удавав, що страшенно любить дітей.
— Qu'elle est mignonne la petite! Elle parle exactement comme une Francaise. [3]
— А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо?
Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька.
— Куди ми сьогодні підемо?
— Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сен-Оноре — накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім — на вар'єте в "Ампір".