— Це наш динозавр, — сказав Госкінз. — Він у нас уже кілька місяців. Ще не знаю, коли ми зможемо відпустити його.
— Динозавр?
— Ви сподівалися побачити велетня?
— Хтось, може, й сподівався б, — у неї на щоках з'явилися ямочки. — Я знаю, що деякі з них малі.
— Повірте, ми хотіли тільки малого. Загалом його досліджують, але тепер, здається, у дослідників вікно. Вони відкрили кілька цікавих явищ. Наприклад, він не зовсім холоднокровна тварина. У нього є недосконалий механізм, щоб підтримувати внутрішню температуру вищу, ніж у навколишньому середовищі. На жаль, це самець. Відтоді як ми перемістили його, ми постійно намагаємося зафіксувати ще самицю, однак поки що марно.
— Чому самицю?
— Для того, — він глузливо подивився на неї, — щоб мати престижний шанс розжитися заплідненими яйцями та динозаврятами.
— Ах, звичайно ж.
Він повів її у секцію трилобітів.
— Це професор Дуейн з Вашінгтонського університету, — сказав він. — Хімік-ядерник. Як я пригадую, він міряє ізотопне співвідношення кисню у воді.
— Навіщо?
— Це первісна вода, віком принаймні півмільярда років. Співвідношення ізотопів свідчить про температуру океану за тих часів. Дуейн якраз трилобітами не цікавиться, проте інші здебільшого займаються розтинами. Їм поталанило, бо вони приносять із собою лише скальпелі та мікроскопи. А Дуейнові щоразу перед експериментами доводиться встановлювати мас-спектрограф.
— Чому так? Хіба він не може...
— Ні, не може. Він нічого не може винести з приміщення, і нічим тут не зарадиш.
Там були також взірці первісної флори та уламки гірських порід. Тобто рослини й мінерали. І кожен взірець мав свого дослідника. Все схоже було на музей, музей воскреслих експонатів, який став дуже активним дослідницьким центром.
— І вам доводиться всім цим керувати, докторе Госкінз!
— Лише побічно, міс Феллоуз. У мене, дякувати богові, є підлеглі. Мої власні інтереси обмежуються суто теоретичними аспектами: природа часу, методи міжчасового мезонного пошуку тощо. Я все це віддав би за метод пошуку об'єктів, ближчих до нас за часом ніж десять тисяч років. Якби ми змогли дістатися в історичну добу...
Його урвало якесь сум'яття біля однієї з відлеглих кабін. Чийсь роздратований дискант уривався на крик. Госкінз нахмурився, квапливо пробурмотів: "Вибачте!" — і поспішив туди.
Міс Феллоуз якомога швидше, хоч і не бігцем, подалася за ним.
Розчервонілий літній чоловік з рідкуватою борідкою говорив:
— Я повинен довести до кінця життєво важливі аспекти мого дослідження. Вам це не зрозуміло?
Технік з вишитою монограмою "СІ" ("Стасіс Інк.") на лабораторній спецівці доповів:
— Докторе Госкінз, з самого початку з професором Адемевським було домовлено, що експонат може перебувати тут лише два тижні.
— Тоді я не міг знати, скільки часу піде на дослідження. Я не пророк, — гарячково доводив Адемевський.
— Ви розумієте, професоре, — сказав доктор Госкінз, — у нас обмежена площа, ми змушені дбати про оборот зразків. Цей уламок халкопіриту повинен повернутися на своє місце. Інші люди чекають на своє замовлення.
— Тоді чому не дозволяють забрати його з собою? Дайте мені винести.
— Ви ж знаєте — виносити заборонено.
— Шматок халкопіриту? Мізерний п'ятикілограмовий шматок? Чому?
— Ми не можемо дозволити собі витрат енергії, — безцеремонно відповів Госкінз. — Вам це відомо.
— Докторе Госкінз, — втрутився технік, — річ у тім, що він усупереч правилам намагався винести мінерал, а я, не знаючи, що професор всередині, ледь не проколов "Стасіс".
Запала коротка пауза, відтак доктор Госкінз з холодною офіційністю звернувся до дослідника:
— Це справді так, професоре?
Професор Адемевський кашлянув.
— Я не вбачав жодної шкоди...
Госкінз узявся за ручку на линві, що на відстані простягнутої руки висіла зовні кабіни із злощасною породою. Він потяг за ручку.
Міс Феллоуз, яка через віконечко розглядала зовсім непоказний шмат породи, що викликав такий диспут, перехопило подих, коли на її очах за породою тільки блиснуло.
У кімнатці мовби нічого й не було.
— Професоре, — звернувся Госкінз, — ваш дозвіл на проведення досліджень у "Стасісі" буде скасовано без права поновлення. Мені дуже шкода.
— Але ж постривайте...
— Мені дуже шкода. Ви порушили одне з найсуворіших правил.
— Я поскаржуся в Міжнародну Асоціацію...
— Можете скаржитися. Переконаєтеся, що в таких, як цей, випадках сперечатися зі мною безнадійно.
Глухий до професорових протестів, Госкінз демонстративно відвернувся і (все ще блідий спересердя) запропонував міс Феллоуз:
— Ви не відмовитеся зі мною пообідати, міс Феллоуз?
У кафетерії Госкінз завів її до маленької ніші для адміністрації. З природною невимушеністю він вітався з присутніми й відрекомендовував їм міс Феллоуз, а сама вона почувалася до сліз ніяково.
Що вони можуть подумати, крутилося їй у голові, й вона з усієї сили намагалася прибрати ділової міни.
— У вас часто трапляються такі прикрощі, докторе Госкінз? — запитала вона. — Я маю на увазі, як із тим професором. — Вона взяла виделку й заходилася їсти.
— Ні, — з притиском відповів Госкінз, — уперше. Мені, звичайно, завжди доводиться переконувати людей не брати зразків, але це вперше хтось намагався справді забрати.
— Пригадую, ви якось розповідали про пов'язані з цим витрати енергії.
— Саме так. Звичайно, такі речі ми намагаємося передбачати. Несподіванки траплятимуться, й тому в нас є спеціальні джерела енергії, щоб компенсувати випадковий виніс із "Стасіса", але це аж ніяк не означає, що ми аж дуже хочемо, щоб за півсекунди було витрачено річну потребу енергії або щоб наші плани розвитку відсунулися на кілька років. А крім того, уявіть собі: професор у кімнаті, а "Стасіс" збираються проколоти!
— І що б з ним сталося, якби прокололи?
— Ми проводили експерименти з предметами та з мишами — вони зникали. Очевидно, перемістилися в минуле, віднесені, так би мовити, тягою об'єктів, які поверталися у свій природний час. Ось чому всередині "Стасіса" об'єкти, що не підлягають переміщенню, ми змушені, так би мовити, заякорювати, а це складна операція. Професор не був "заякорений", і він повернувся б до пліоцену в той момент, з якого ми вилучили мінерал — плюс, звичайно, два тижні перебування в сучасності.