— Хлопчику, — покликала вона пошепки, — хлопчику!
Вона хотіла було сягнути руками під ліжко, але подумала, що він може вкусити, і стрималася. Натомість увімкнула нічник і відсунула ліжко.
Сердешне хлоп'я скулилося в куточку, коліна підтягнуті до підбороддя, заплакані очі дивилися на неї сполохано.
При тьмяному освітленні його відразливість ніяк на неї не впливала.
— Бідолашний хлопчик, — примовляла вона, — бідолашний хлопчик. — Відчула, як він напружився, коли погладила його по волоссі, а потім обм'як. — Бідолашний хлопчик. Підеш на ручки?
Вона сіла біля нього на підлогу й почала повільно, ритмічно гладити його по волоссі, по щоці, по рученятку. Тихесенько заспівала повільну й лагідну колискову.
Почувши спів, він підвів голівку й задивився на її губи, ніби дивуючись звукам.
Поки хлопчик слухав, вона прихилила його ближче до себе. Поволі й лагідно натиснула збоку на його голівку, аж поки та не доторкнулася до її плеча. Просунула руку під стегенця і плавким, неквапливим рухом посадила його собі на коліна.
Вона все наспівувала, знову й знову повторюючи одну й ту саму нехитру пісеньку, погойдувала й заколисувала його.
Він перестав плакати, а через якийсь час розмірений муркіт його дихання показав, що він заснув.
З безмежною обережністю вона підсунула ліжечко назад до стіни і поклала хлопчика. Вкрила ковдрою й поглянула на нього. Його личко вві сні виглядало таким сумирним і дитинним. І не таке вже було й потворне. Далебі!
Вона почала виходити навшпиньки, а потім подумала: а якщо він прокинеться?
Повернулася назад, повагалася в нерішучості, зітхнула й лягла у ліжко до дитини.
Ліжко було для неї замалим. Їй було тісно й ніяково за браком запони, але тут ручка дитини заповзла у її руку, і в такій позі вона й заснула.
Вона прокинулася нажахана, мало не з вереском. Але, похопившись, лише закашлялася. Хлопчик дивився на неї широко розплющеними очима. Їй потрібно було трошки часу, щоб пригадати, як вона лягла з ним у ліжко, а тепер, не відриваючи погляду від його очей, вона повільно та обережно випростала ногу й опустила її на підлогу, потім другу.
З острахом зиркнула на відкриту стелю, потім напружила м'язи, щоб швиденько встати.
Але в цю мить куценькі хлопчикові пальчики потяглися вперед і торкнулися її губів. Він щось сказав.
Від доторку вона скривилася. В денному світлі хлопчик був нестерпно потворний.
Він заговорив знову. Розтулив рота, показував, ніби щось звідти вилітає.
Міс Феллоуз усе збагнула й запитала тремтячим голосом:
— Ти хочеш, щоб я заспівала?
Хлопчик не казав нічого, лише дивився на її рот.
І непевним, напруженим голосом міс Феллоуз завела пісеньку, яку вона співала вночі, а потворний хлопчик усміхнувся. Він незграбно похитувався майже в такт мелодії, відтак в горлі в нього забулькотіло, що могло бути доісторичним попередником сміху.
Міс Феллоуз подумки зітхнула. Є в музиці чари, що тамують дике серце. Це могло б допомогти...
— Почекай-но, — сказала вона. — Дозволь мені дати собі лад. На одну хвилиночку. Потім я приготую тобі сніданок.
Вона прибралася швидко, постійно пам'ятаючи, що над нею немає стелі. Хлопчик залишався в ліжку і стежив за нею, коли вона з'являлася в полі його зору. Тоді вона посміхалася йому, і махала рукою. Аж ось він відповів на помах, і вона відчула, що це її приємно вразило.
— Хочеш вівсянки з молоком? — нарешті запитала вона.
Кухарювання зайняло якусь хвильку, після чого вона поманила його рукою.
Чи то він зрозумів жест, чи привабив його запах, міс Феллоуз не знала, але він покинув ліжко.
Вона спробувала навчити його користуватися ложкою, але він злякано відсахнувся. (Маю час, подумала вона). Обмежилася наукою підносити чашку своїми руками. Він зробив це досить незграбно й страшенно поналивав, але більшість їжі таки потрапила в шлунок.
Молоко цього разу вона подала у склянці, й хлопчик заскиглив: отвір був замалий, аби впхати у нього обличчя. Вона притримувала його руки, притискаючи їх до склянки, змушуючи нахиляти посудину і притуляти до губів.
Він знову порозливав, одначе більша частина молока знову потрапила в шлунок, а вона призвичаїлася, що її обхлюпують.
Туалетна кімната, на її подив і полегкість, завдала менше прикрощів. Він розумів, чого від нього хотіли.
Вона стала поплескувати його по голівці, примовляючи:
— Гарний хлопчик. Розумний хлопчик.
І на превелику втіху міс Феллоуз, хлопчик усміхався. Коли він усміхається, подумала вона, то виглядає цілком стерпно. Далебі!
Під обідню пору з'явилися панове з преси.
Вона тримала хлопчика на руках, а він полохливо тулився до неї, поки репортери крізь відчинені двері обстрілювали їх своїми камерами. Метушня налякала хлопчика, і він зайшовся плачем, але тільки хвилин за десять міс Феллоуз дозволили піти й віднести хлопчика в прилеглу кімнату.
Знову вона з'явилася — крешучи очима блискавиці, — вийшла з приміщення (вперше за вісімнадцять годин) й зачинила за собою двері.
— Гадаю, з вас досить. Мені ще доведеться помучитися, щоб його заспокоїти. Забирайтеся геть!
— Звичайно, звичайно, — сказав добродій з "Таймс Геральд". — Це справді неандерталець чи якась липа?
— Запевняю вас, — несподівано звідкілясь із-за тлуму почувся голос Госкінза, — що це ніяка не липа. Дитина — автентичний гомо неандерталенсіс.
— Це хлопчик чи дівчинка?
— Хлопчик, — коротко поінформувала міс Феллоуз.
— Мавпич, — уточнив джентльмен із "Ньюс". — Ось що нам показують. Мавпича. Як він поводиться, нянечко?
— Він поводиться так, як маленький хлопчик, — відрізала зачеплена за живе міс Феллоуз, — і ніякий він не мавпич. Його звати... Тімоті, Тіммі... І його поведінка цілком нормальна.
Ім'я Тімоті вона назвала зопалу. Перше, що спало їй на думку.
— Мавпич Тіммі, — сказав пан з "Ньюс", і, як виявилося згодом, під іменем Мавпич Тіммі дитина стала відомою світові.
Пан з "Глобуса" звернувся до Госкінза з запитанням:
— Док, що ви збираєтесь робити з мавпеням?
— Мій первісний намір здійснився, — знизав плечима Госкінз, — я довів, що його можна перенести у наш час. Проте антропологи, гадаю, будуть вельми зацікавлені, а також і фізіологи. Тут у нас, як-не-як, перебуває істота на межі становлення людини. Від неї можна багато дечого довідатися про нас самих і про наше походження.