Десь аж над ранок вийшли на той високий ґрунь, слизько, навкарачки видряпалися до його хати, аж вона замкнена, і колодка висить.. А на подвір’ї яблуня, і під нею повно яблук на снігу.. Видко, там його вже давно не було.. Довгана ти знаєш, коли зривався, то вже його не спиниш.. Якраз він і познайомив мене з Тарасом..
І ночували ми у його, Довгановій, хатці у Микитинцях, на підлозі, і в темряві допивали останню чарку.. Тарас справді подібний на Вітмена, у темряві світилася його борода..
Ти, мабуть, ніколи сюди не їздив, а це ж мій край.. Як бачиш Дністер, то вже наче вдома.. Але тепер, коли я вже вертаюся назад до Львова, Дністер прибув.. Я тут колись хотів скупатися взимку, отут, під мостом в Галичі.. Там, у Станіславі, сніг був розтав, а вже від Крилоса поля знов рябіють.. Княжа столиця з-за перелісків виглядає на горбі — отам засніжений Золотий Тік, верхівка княжого собору.. Давні столиці тепер далеко на відлюдді.. Аж тепер вони неприступні, за горами-долами, давні столиці.. Галич, Бурштин, Рогатин.. За ними Черче, Підкамінь.. Отут, десь тут мав бути маєток графа Баворовського, де син Моцарта, Франц Ксавер, учив дітей музики.. Боже, сирота, сам ще дитина, в шістнадцять літ.. Десь тут, далеко від матері.. Високі горби, поля трохи засніжені, заходить сонце.. І раптом Бібрка, вся під снігом, добротні мури, темно-багряні.. Усе найтемніше і найясніше.. мокре дихає, парує.. А тут колись народилася Марійка Габлевич, у Бібрці, давній столиці княжих бобрів.. Мабуть, ти й тут ніколи не був.. І я тут не був, я просто переїжджаю відстань між мною і тобою.. І хочу, щоб ти через мої очі відчув, як заходить сонце у вікні ліворуч, сідає над засніженими горбами і темними лісами..
У Сихові сніг уже по коліна, падає і відразу розтає, і я набряк увесь.. У темряві, озираючись, проминаю Сихівський пустир з високими бетонними колонами, внизу темна кропива.. Стовпи, що підпирають небо.. На старість знаю, що та верхня балка називається архитрав.. Руїни Акрополя тягнуться аж сюди.. Вже здалеку, входячи у місто, почув, як відлунює по невидимих ринвах, як тануть високі колони, бубнять у темний асфальт.. Перед самим домом білий з плямами кіт прямо з калюжі на хіднику хлебтав воду, його язик сьорбав захланно отут, під моїми ногами, найсвіжіший самогон..
Аж зовсім недавно я довідався, що теперішня Зелена дуже й дуже давно називалася Волоською дорогою.. Тепер багато чого прояснилося. Той шлях ішов через Коломию, Чернівці, на південь.. Звідти привозили каракуль, парчу, цинамон.. Я теж звідти, з того шляху, з Тисмениці, там шили добрі кожухи.. Звідти я прийшов до тебе на Погулянку.. Мені все відразу випрямилося.. А ти прийшов з півночі Волинським шляхом, він якраз доходив до Полтви і понад нею виходив на Волоський шлях.. І Віктор появився звідти, Волинським шляхом з Кременця.. І нам було добре тут разом.. Я ніколи б не подумав, що так близько від театру Скарбка до Оперного.. Оперний стоїть на Полтві, а твій похмурий театр уже на березі — оце й уся різниця.. Водяний пацюк міг собі поплавати у течії, похлюпатись у плесі отут, де тепер Оперний — і, викупавшись, сховатись у свою нору під іншим театром, набагато старшим.. Та міг і лебідь загніздитись отут, бо Оперного ще не було, хіба що жаби, а Полтва текла собі далі, аж до Буга, а той вже у Північне море.. То, виходить, що й мені з далекої Тисмениці, давньої, притихлої галицької землі, куди князь Володимирко вибрався був у тисяча якомусь там літі на лови — і тобі з волинського Козина, і Вікторові, з його Кременецької гори Бони — усім нам трьом разом явився в далечині той примарний лебідь, що міг десь століття перед нами замерехтіти сяйвом своїх крил отут, на березі невидимої, примарної Полтви, отут, у серці..
А тоді, вже в наш час, Зеленою, горбами, навпростець через хащі, мені здається, виходилося до Стрийського парку, а тут ближче в долині була Залізна Вода, а ще нижче, у самій долині, була Погулянка, а над нею Пасічна, там колись була пасіка, і звідти ми ходили вечеряти до Володі Ямінського на Медовій Печері.. А з Майорівки найкоротша дорога до тебе на Погулянку була через ліс.. Оту лісову дорогу я мав би запам’ятати найкраще.. Вона єдина вела до таємниці.. Але пам’ятаю тільки, що в сутінках там рясно блимали світлячки, і то був таки справжній грабовий ліс, дикий.. І між грабів наче ховалась єдина хатка, здається, гостроверха, темна і давня — чи не ще австрійська лісничівка.. А вже нижче знову граби, і стежкою сходилось аж на Погулянку.. А там було якесь свято, здається, вже після Різдва.. Січень, ми з Марією несемо тобі подарунок — чи то були квіти, що вона несла?.. Там унизу, на першому поверсі, уздовж — святковий стіл, за вікнами повно снігу, мороз, люди вже сидять, і там Віктор співає тобі свою "Панну Інну".. А тоді Чорновіл каже Литвину: ну, Миколо, то діти — а тепер ти.. І він, здається, співав "Чорна рілля ізорана".. Ти був у білій сорочці, і всі ми може вперше почули "Відшукування причетного".. І знов за північ верталися тим лісом, але вже крутішою стежкою, навпростець.. Марія тоді здається, ще не знала, хто ховається під займенником "вона" у найтемніших Шекспірових сонетах — то вже буде набагато пізніше — а тоді вночі її щоки горіли від снігу, ми десь провалювались.. Глибокий сніг.. Пригадую, була вона в довгій темній шубі, і тої ночі у якійсь тонкій шалі з довгими френзлями.. Може, якась дорога шалінова хустка — і вона чіплялася за густі грабові галузки.. То вже трохи пізніше вона раптом зведе мене з Любартом Ліщинським — і вже нікого не бачитиме крім нього.. А хіба могло бути інакше?.. Дивитися на його величезні очі, якісь литовсько-вірменські безконечні руки, як він літав на "Весіллі" Виспянського у Польському театрі.. Мабуть, не було такої родимки на дівочому тілі, яку б він відчував ліпше, аніж найменший закуток чи камінець на Ринку у Львові..
Не дивно, що я не все пригадую: тридцять три роки я обминав Львів з Києва до рідної Тисмениці: лише з вікна вигляну на вокзалі під шкляним куполом: щось наче світиться отам, якесь ніби знайоме місто? — ага, ще кілька годин і вже вдома.. Отам за вікном — тобі приснилося — немає ніякого Високого замку, ніякого Юра, може, воно колись там і було, але не тепер — ніякої Погулянки, ні Медової Печери — там за вікном марево — дерева й горби, так, горби, може, і дерева, і кущі, але міста за ними — ні, немає — я там ніколи не був, може, приснилось? — чому поїзд так довго стоїть — мені треба далі: Ходорів, Бурштин, Галич, далі Дністер, і аж там Тисмениця — одна з тих найтихіших погаслих давніх столиць — і ти вже вдома..