Ялося ти, пане-брате, мід-горівку пити — Темненької ночі-бурі шинкарку любити, Аби твої бистрі очі супочивок мали... Аби твої тяжкі думки грались і літали... Аби твої буйні мрії ні раз не німіли... Аби тебе твої ручки ні раз не зболіли!..
ЙОГО КРОВ Земля стогне-ридає...
А вони на чорній ріллі родяться, як чорні цвіркуни. Сонце їх пражить, а вони плачуть під межами у розпругах, та й мамину роботу стримують, та й мамині співанки проганяють.
Але за сонцем та й за мамами біжить ніч темна, та й загонить їх у хатки темні, як печери, та й навперед ватри кладе, та й у маминих сльозах купає.
А дєді, що переломані з помірків вернули, підкидають їх, як гарбузами, і пінкою з молока їх годують.
І бахурі ростуть, як хліб увесні.
І на вінику по хаті брикають, і дєдю за.чупер мичуть, і з мами хустку здіймають.
Ростуть такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина.
Або такі, як папірчики, тоненькі, як лен, дрібненькі. Або такі, як сухий бур'ян, зів'ялі. Або як щенята коло голої кістки...
Або такі, що рідний батько кидає їх у річку, аби більше не перемерзали і не голодували.
Та й є їх тільки, що батьки просять на них чуми.
Але всі вони сяють живими очима та й шукають дуги на полю та й керничок ясних.
А мами йдуть з міста і гулють їх 'д собі червоними яблуками і біленькими булками.
Та лишень вони привчаться по землі ходити, вже вони в роботі, вже стернею ноги колять, вже худібкою журяться, у яслах ночують, кулаки харчують, сльозами вмиваються.
А коли хлопці у неділю зірвуть у полі зелений колос і собі під церквою личко гладять, то батьки їх за цю марнотратність картають і хліб шанувати бучками навчають.
А дівчатам мами червоні губки запирають, аби співанками втомленим батькам серця не підтинали...
Ще видко їх сліди, куди вони бігали, ще чути їх дитячий голос, що дзвенить, як дзвінки на лошаках, а вже вони у ярмо упряжені, вже їх головки похилені, вже їх очі хмарою заступлені. Вже роса їсть їм ноги, а сонце спалює красу з личка і оре чоло та й потом силу у землю стягає.
З мозілів кладуть собі хати, аби в них мучитись і каратись.
Бо мужики на то роджені, що де що в світі є найгірше, то вони мають то спожити, а що де в світі є найтяжче, то вони мають то виконати.
Чи він багач, чи він бідний, кожний не має ні супокою, ні радості ніякої.
Як парубки з дівчатами повінчаються, то так начеб під воду пірнули, начеб по коліна у землю вбились,— вже їх ніхто не побачить між людьми, вже вони забувають бесіду, вже до себе слова не говорять, вже тільки журяться.
Бо господар цілу зиму не випускає з рук ціпа, цілу весну чепіг, а ціле літо кісся з косою.
Бо ґаздиня вже не цвіте на подвір'ю, вже дитину несе на лан у кориті, вже пражиться на сонці.
Вже над ними чорна жура звисає, вже вони чорними долонями ловляться землі і падають, втомою повалені.
Або перелякані утікають у ланцах у місто або за гори, за води, але тоті сільські ланци в'їдаються в їх тіло і ще дужче їх ранять і калічуть.
І вони одні одних благають: "Возьміт та вгатіт нам сокиру, отут у печінки, най тота жовч трісне".
Намагаються говорити до себе, намагаються горівкою свій біль перепалювати, але перепалюють тільки своє серце...
Гримають головами об підлогу церкви, але з богом за барки не ловляться...
Гнуться і скручуються у вужевку і в болоті пручаються і валяються...
І знов підоймаються і дітей своїх у холод снопів кидають, а свої страшні лиця до неба обертають... У землю живцем потають...
І з глибокої землі чути, як їх серця б'ються і від жовчі тріскають.
Вони стогнуть і ревуть з болю, а ніч кладе їх, як каменів, одно коло одного і нашіптує їм до сну: "Будете бідувати та й ще раз бідувати до гробної дошки!"
Вже вони входять у старість, вже своєї молодості конем не здогонять.
Вже кладуть на грунт синів своїх та й їм наказують, як їх на смерть убирати мають.
Вже дід слухає, як коло воріт піп бабі прощі каже, а ввесь мир плаче та й хата вікнами плаче.
І він просить бога, щоб не дав йому гнилої лежі, і виглядає смерті, як рідної мами.
Бо так воно вже є, і нічого діяти! Бо і його ноги набреніли, як скляні бервена, а кості спорохнявіли.
Бо ж треба йому було якийсь раз в життю дванадцятий сніп зжати, та й зв'язати, та й у кланю скласти, та й якийсь раз горб перекопати, та й обсапати, та й хлібом обсіяти.
І падуть люди у пропасть, начеб їх хто стручував у темну прірву...
І душаться люди у божій землі і приймають кару від людей і від бога...
І з-під землі стогне і ридає море...
То море мужицької розпуки у землі піниться, клекотить, переварюється і на жужелицю перепалюється...
І земля розтріскується, а тото море вибухає чорною лавою із дна та й селами розливається.
Отік тото лава, отік тото мармур, отік тото перецалена кров жбухає із серця поета і ввесь мужицький біль у мужицьке море зливає, аби воно у розпуці застигало, аби напротив неба кривавими зорями світило та й аби схід сонця купало...
ПІД ОСІНЬ
Присвячую тов. Василеві Стефаникові
Та кувала зозулечка та й он там на гілці!
Та що Василь за господар? Де воли, де вівці?
Та де його обороги, кедрові палати,
Де шпихлірі, злото-срібло, червоні дукати?
Та що Василь за господар? Де його достатки? Нема дітям на кулешу, нема на податки! Співав весну, співав літо й під осінь співає — За мужицьку лиху долю світ свій коротає...
Та чи тобі, ба й Василю, ані раз не банно, Та як бачиш десь у людей і гроші, і манну? Не банно ми за багатством ані за ланами, Лиш банно ми за весною та й за співанками. Ще банно ми, пане-брате, за шумом пшениці, За білими неділями, шепотом керниці.
Зимну осінь, пане-брате, переосіную, • Але тої України не перебаную!
Та що Василь за господар? Криваві реберця, Розлилися чорні ріки з мужицького серця!..
СТЕФАНИКОВІ МУЖИКИ
Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності.
Ця його розпука ще більше росте під теперішню добу у нас — як росте небезпека круглої сироти, киненої межи вовки і шакали.
Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього що раз, то інша і що раз, то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує. Його помірки стонкли вже, як батоги, якими він себе тільки батожить, бо нагодувати його вони вже не годні і тільки забирають йому його слабу силу.