Вони прийшли об одинадцятiй. Тато завжди зустрiчає маму пiсля роботи, i вони приходять разом, коли я вже сплю. Тож зрозумiло тiльки-но вони побачили, що я не в лiжку, як мама строго мовила:
— Це що таке?
I в цю ж мить помiтила граченя.
— А це — що?! — зовсiм iншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сидiло передi мною на столi та спокiйно дзьобало кашу з моєї тарiлки.
— Невже ти не знаєш? — сказав здивовано тато. — Це грак звичайний, або по латинi — корвус фругiлегус. — i, поки мама не отямилась, додав: — Поширений в Європi та Пiвнiчнiй Азiї. Знищує гризунiв, комах...
— I кашу нашої дитини! — перебила його мама, але вже бiльш привiтно.
Чесно кажучи, я терпiти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третiй клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумiв: доля граченяти в її руках.
— Звiдки воно? — кивнула мама на птаха. I я все розповiв...
Мама дослухала мене, вихопила тарiлку з-пiд носа граченяти й зiгнала його на пiдлогу. Потiм витерла стiл i сказала:
— Щоб завтра цього "фругiлегуса", чи як там його, в нашому домi не було. Все!..
Ох, це мамине "все"! Я добре знав iз власного досвiду: коли мама сказала "все!", проси не проси, нiчого не буде. Своїм "усе" мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кiнчились i мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кiнчалося цим словом. Як кiнчалося? Будь ласка! Папуга й досi живе в "Зоомагазинi" та зносить усякi знущання вiдвiдувачiв. Собака? Хтозна, де вiн тепер тиняється, бiдолашний... А за папугою та собакою розтанули мрiї про ключку, новий велосипед i спiнiнг. Я розумiю: "вчителька й молодший науковий спiвробiтник — не мiльйонери", як любить повторювати мама, i не можуть задовольняти всi примхи сина. Але ж хоч iнколи, хоч раз на мiсяць... Де там! Не везе менi, й годi!..
— Ось, хай ночує, — обiрвала мої думки мама й дала менi величезну картонну коробку з-пiд нашого телевiзора.
— Сподiваюсь, воно звiдси не вилiзе й не здiйме серед ночi галасу? — додала мама й пiшла до себе.
Тато винувато поплескав мене по спинi, пiдморгнув менi та пiшов за мамою.
А я взяв граченя, яке вже не тiкало вiд мене, i посадив у коробку.
Нова домiвка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пiр'я й заснуло.
Ще хвилин п'ять я стояв над ним i розглядав його чорне, нiби металеве пiр'я, що м'яко виблискувало при свiтлi. Менi раптом закортiло погладити його. Я нахилився над коробкою i ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало "на добранiч!", i знов заснуло. Тодi я вимкнув свiтло на кухнi, побажав доброї ночi батькам i теж пiшов спати.
Лiжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав i думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нiчого придумати не змiг.
Записка вiд мами
Ранок видався веселим i сонячним, але я не зрадiв цьому. Коли б iшов дощ, граченя лишилось би в нас, а так...
Я встав i поспiшив на кухню, до коробки. З неї чувся стукiт. Певне, граченя вже прокинулось i стрибало по своїй домiвцi. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й iще чорнiшого, анiж учора. Перед ним стояла тарiлка з кашею. Видно було, що граченя вже поснiдало: по всiй коробцi валялися крихти.
— Привiт! — сказав я граченятi.
— Кр-ри-и! — вiдповiло воно раптом i радiсно замахало крилами.
I тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так i є. Крила йому хтось пiдрiзав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!
Годi й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надiї, що граченя буде моїм. Я пустив його на пiдлогу, а сам пiшов до ванної, умився, вдягся, прибрав лiжко та повернувся до кухнi — снiдати.
Вдома знов нiкого не було...
Як менi це надокучало! Майже нiколи не буває вдома батькiв, — такi вони зайнятi. Навiть нi з ким поговорити, коли тобi сумно. Не пiду ж я до Славка о сьомiй ранку! От i сиди собi й сумуй... Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками автобус i метро. А мама вранцi завжди кудись бiжить — то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогоднi пiшла до перукарнi чергу займати. В неї вечiр у школi, й вона мусить бути красивою... Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачiска!
Я звик, що, коли вранцi нема нiкого, мама лишає записку. Ось, до речi, й вона! Ану, погляну...
"ПЕРШЕ: не забудь прибрати лiжко".
Ну от, знов про лiжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю... Що ж там далi? Ага!..
"ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком".
Звiсно, сирок! Можна було й не писати...
"ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник i замикай дверi на обидва замки!"
Щоразу — "обидва замки", наче їх десять! Що там iще?
"ЧЕТВЕРТЕ: будь о третiй вдома — є важлива розмова".
Буду, куди ж я дiнусь! Хiба що зi Славком пройшлися б, так у нього тренування, вiн з першого класу гiмнастикою займається. Ну от, нiби останнє!..
"П'ЯТЕ: ми з татом учора вирiшили — граченя залишається в нас".
Менi аж дух перехопило! Я труснув головою i перечитав останнi слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по бiлому:
"ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС"!
Я пiдскочив трохи не до стелi й заверещав:
— Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно — моє, моє, моє!..
Мабуть, я своїм вереском налякав бiдолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток i навiть не ворушилось.
Я потанцював навколо столу, ще тричi вигукнув "ура!" мамi й татовi й витяг переляканого птаха з його схованки.
— Ти уявляєш, як тобi пощастило! — почав було я, та зразу ж виправився. — Ой, вибач! Не тобi, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти м_i_й, а я — т_в_i_й назавжди! Розумiєш, на-зав-жди!..
I я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, — i лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. I зовсiм не боляче, от анiскiлечки не боляче, а по-дружньому, по-рiдному!