— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.
— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс,— я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.
— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?
— Належав, сер.
І місис Клапінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місис Бардл, поволі, відповідаючи на силу навідних запитань, розповіла всю знайому вже нам розмову.
Присяжні з підозрою перезирнулися. Серджент Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли серджент Снабін відмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.
Зламавши мовчанку, місис Клапінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців через шість вона сподівається подарувати містерові Клапінсу ще й дев'яте. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив її, і незабаром шановна леді в товаристві місис Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила залишити залу засідань.
— Натаніел Вінкл! — викликав містер Скімпіц.
— Тут,— відповів ледве чутний ГОЛОС.
Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, почтиво вклонився судді.
— Не дивіться на мене, сер,— роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. — Дивіться на присяжних.
Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг.
Допит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно — прибічника противної сторони, і знецінити його свідчення.
— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас звуть, сер,— містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назветься чужим ім'ям.
— Вінкл,— од повів свідок.
— Це — прізвище. А ваше ім'я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.
— Натаніел, сер.
— Даніел. А друге ім'я?
— Натаніел, сер... тобто мілорд.
— Натаніел-Даніел, або Даніел-Натаніел?
— Ні, мілорд; тільки Натаніел; Даніела нема зовсім.
— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас звуть Даніел, сер? — спитав суддя.
— Я не казав цього, мілорд,— запротестував містер Вінкл.
— Ви сказали, сер,— гнівно насупив брови суддя.— Чого б тоді записував я в себе "Даніел", якби ви сказали інакше?
Заперечувати такий аргумент, звичайно, було не можна.
— У містера Вінкла коротка пам'ять, мілорд,— втрутився містер Скімпін, знову красномовно глянувши на присяжних. — Сподіваюся, ми знайдемо засіб відсвіжити її на сьогоднішньому засіданні.
— Будьте уважні, сер,— попередив маленький суддя, загрозливо поглянувши на свідка.
Бідолаха містер Вінкл уклонився й постарався прибрати невимушену позу, що надавала йому вигляду наляканого кишенькового злодія.
— Ну, містер Вінкл,— сказав містер Скімпін,— тепер я попрошу вас пильно прислухатись до моїх слів і раджу вам, у ваших власних інтересах, не забувати застереження мілорда судді про уважне ставлення до своїх свідчень. Ви, здається, особистий друг відповідача — містера Піквіка.
— Скільки я можу пригадати, з містером Піквіком ми знайомі вже...
— Прошу вас, містер Вінкл, не ухилятись від мого запитання. Я хочу знати, чи друг вам відповідач...
— Я саме збирався сказати, що...
— Ви відповісте на моє запитання, сер?
— Якщо ви не відповідатимете на запитання, вас оштрафують, сер,— попередив суддя.
— Ну, сер,— настоював містер Скімпін,— так або ні?
— Так, я йому друг.
— Так, ви йому друг. А чому ви не могли сказати цього відразу, сер? Мабуть, ви знайомі і з позивачкою?
— Я не знайомий з нею, але бачив її.
— А! ви не знайомі, але бачили. Будьте ласкаві пояснити присяжним, що ви хочете сказати цим, сер.
— Я хочу сказати, що не був представлений їй, але бачився з нею, коли приходив до містера Піквіка на Госвелську вулицю.
— А як часто бачились ви з нею, сер?
— Як часто?
— Авжеж, містер Вінкл, як часто. Я можу повторити моє запитання хоч двадцять разів, якщо вам хочеться, сер.— І вчений джентльмен, насупивши брови, взявся під боки й глянув на присяжних.
Це запитання зняло силу юридичних непорозумінь, дуже звичайних у таких випадках. Насамперед містер Вінкл сказав, що абсолютно не може пригадати, скільки разів він бачив місис Бардл. Тоді його спитали, чи довелося їм зустрінутись двадцять разів. "Звичайно, більше",— відповів містер Вінкл. Потім він мусив сказати, чи бачив її сто разів; чи може присягнутись, що то було тільки п'ятдесят або сімдесят п'ять, і так далі. Єдиним позитивним наслідком допиту була порада не ухилятись від істини й пам'ятати, де він стоїть.
Коли свідка таким способом довели до бажаного рівня нервового розладу, допит відновили.
— Скажіть, містер Вінкл,— спитав Скімпін,— чи не були ви в квартирі відповідача на Госвелській вулиці одного ранку в липні минулого року?
— Був.
— З вами були й ваші приятелі, Тапмен і Снодграс на прізвища?
— Так.
— Вони тут?
— Тут,— відповів містер Вінкл, безпорадно дивлячись на те місце, де сиділи його друзі.
— Я попрошу вас звертати більше уваги на мене й забути про ваших друзів, містер Вінкл,— і містер Скімпін знову промовисто глянув на присяжних.— Вони свідчитимуть без попередньої наради з вами. А, може, ви заздалегідь змовилися з ними? Тепер, сер, розкажіть присяжним, що бачили ви, коли ввійшли того ранку до вітальні відповідача. Не баріться, сер. Вам доведеться сказати про це рано чи пізно.
— Відповідач,— з деяким зрозумілим ваганням сказав містер Вінкл,— держав позивачку за поперек, а вона лежала в нього на руках і, здавалось, була непритомна.
— Чи чули ви, що говорив їй відповідач?
— Я чув, як він називав її голубонькою і просив заспокоїтись, бо хтось іде.
— Тепер ще одне запитання, містер Вінкл, і не забувайте застереження мілорда судді. Чи можете ви присягнути, що відповідач Піквік не казав: "Місис Бардл, голубонько, заспокойтесь. Вам же треба буде до цього призвичаюватись", або щось у такому дусі?