Цей дотеп викликав сміх у другого вартового, що зараз же став неприродно серйозний і тим зрадив себе.
— Грамер,— суддя аж почервонів спересердя,— як можете ви призначати на констебля таку негодящу, таку нікчемну людину? Як насмілились ви призначити його?
— Я дуже шкодую, ваша честь,— пробелькотів Грамер.
— Шкодуєте!— не задовольнився суддя.— Шкодуватимете ще більше, що недбайливо ставитесь до своїх службових обов'язків. Я вас навчу. Відберіть у нього зараз же жезл. Він — п'яний. Ви — п'яний, констебль.
— Ні, я не п'яний, ваша честь,— сказав той.
— Ви — п'яні. Як смієте ви казати, що ви не п'яні, коли по-моєму ви — п'яні. Од нього тхне спиртом, Грамер.
— Страшенно, ваша честь,— відповів Грамер, якому завжди й скрізь вчувався запах рому.
— Я так і знав,— зрадів містер Напкінс.— Я бачив, що він п'яний, як тільки він увійшов у кімнату. У нього збуджені очі. Ви помітили, які були в нього збуджені очі, містер Джінкс?
— Звичайно, сер.
— Я й краплі спирту не випив сьогодні,— заперечував констебль, що й дійсно був тверезісінький.
— Як наважаєтесь ви брехати переді мною! — обурився суддя.— Він же п'яний, містер Джінкс?
— Безперечно, сер,— ствердив Джінкс.
— Містер Джінкс,— сказав суддя,— я звелю заарештувати його за образу начальства. Напишіть наказ, містер Джінкс.
І констебля безумовно заарештували б, якби Джінкс (порадник судді, бо він три роки служив у конторі одного провінціального аторнея) не сказав пошепки, що цього не слід робити. Тоді суддя виголосив промову, де зазначив, що з огляду на родинний стан констебля він не заарештує його, а лише висловлює догану і звільняє з служби. Великодушність містера Напкінса викликала захоплення в Грамера, Даблі, Мазла й решти констеблів.
— Тепер, містер Джінкс,— сказав суддя,— візьміть присягу з Грамера.
Грамер почав був давати свідчення, але що він занадто вдавався в деталі, а сніданок у судді був майже готовий, то містер Напкінс спростив справу, поставивши Грамерові кілька направних запитань Грамер відповів на них як міг позитивніше, і вся справа була полагоджена швидко і так, як треба. Було доведено, що містер Веллер кинув на землю три чоловіки, містера Вінкла обвинувачено в загрозах на адресу влади, а містера Снодграса — в двох стусанах. Встановивши це, суддя й містер Джінкс почали стиха радитись.
Нарада тривала коло десяти хвилин, після чого містер Джінкс сів у своєму кінці стола, а суддя, загодя відкашлявшись, одкинувся на спинку крісла і саме збирався виголосити вирок, коли слово взяв містер Піквік.
— Прошу вибачити, що перебиваю вас,— так сказав містер Піквік,— але, перш ніж ви почнете говорити або діяти на підставі враження, що склалось у вас після свідчень, я мушу використати своє право бути вислуханим, як особа зацікавлена.
— Припніть ваш язик, сер,— рішуче промовив суддя.
— Я маю коритися вам, сер...— почав був містер Піквік.
— Припніть ваш язик, сер,— повторив суддя,— або я скажу вартовим, щоб вас вивели.
— Ви можете наказувати вартовим усе, що вам забажається, сер, — сказав містер Піквік,—і я не маю жодного сумніву, що, як і всі попередні, ваші накази буде виконано, але я дозволяю собі вимагати своїх прав і хочу, щоб мені дали слово перед тим, як виведуть силоміць.
— Піквік і принципи! — дуже чутно вигукнув містер Веллер.
— Спокійно, Сем! — звелів містер Піквік.
— Німий як барабан з діркою, сер, — відповів Сем.
Містер Напкінс глянув на містера Піквіка з виразом величезного здивування, викликаного такою нечуваною зухвалістю, і, очевидно, готувався дати йому грізну відповідь, коли містер Джінкс смикнув його за рукав і прошепотів щось. Суддя відповів якоюсь напівзрозумілою фразою, і шептання поновилося. Містер Джінкс, очевидно, умовляв його.
Нарешті містер Напкінс, не ховаючи свого незадоволення, обернувся до містера Піквіка і не дуже люб'язно буркнув:
— Що ви хотіли сказати?
— Поперше,— промовив містер Піквік, кинувши крізь окуляри такий погляд, що навіть містер Напкінс здригнувся,— поперше, я хочу знати, чому мене й моїх друзів приведено сюди?
— Можна сказати? — шепнув суддя Джінксові.
— Я думаю, краще сказати, сер,— пошепки теж відповів той.
— Мене повідомлено,— почав суддя,— що ви збиралися битись на дуелі, а той другий — Тапмен — ваш секундант і співучасник. На підставі цього... так, Джінкс?
— Цілком правильно, сер.
— На підставі цього я й прикликав вас обох сюди, щоб... так, здається, Джінкс?
— Цілком правильно, сер.
— Щоб, щоб... що, Джінкс?
— Щоб він поставив поручителів, сер.
— Так. На підставі цього я й прикликав вас обох, щоб повідомити вас, що вам належить... оце саме, що я хотів сказати, коли мене перебив Джінкс:..ага — поставити поручителів.
— Надійних поручителів,— шепнув Джінкс.
— Звичайно, надійних поручителів,— пояснив суддя.
— З числа місцевих громадян,— шепнув Джінкс.
— І, само собою, з числа місцевих громадян.
— П'ятдесят фунтів за кожного,— шепнув Джінкс,— і домовласники.
— Потрібні двоє поручителів — обов'язково місцеві домовласники, і за кожного з вас має бути внесено по п'ятдесят фунтів застави,— голосно і з великою гідністю сказав суддя.
— Але, змилосердьтеся, сер! — скрикнули здивовані й обурені містер Піквік та містер Тапмен,— ми ж тут люди чужі.— Я маю серед місцевих власників так само мало знайомих, як мало було в мене наміру битись на дуелі,— додав містер Піквік.
— Я мушу сказати,— відповів суддя,— я мушу сказати... так, містер Джінкс?
— Цілком правильно, сер.
— Що маєте ви ще сказати? — спитав суддя.
Містер Піквік мав сказати багато чого і сказав би, мабуть, на шкоду самому собі, якби в ту хвилину, коли він розкривав рот, його не смикнув за рукав містер Веллер, і між ними не почалася така палка розмова, що пропозиція судді лишилася без відповіді.
Містер Напкінс не любив повторювати свої слова і після другого застережного покашлювання серед шанобливої мовчанки констеблів почав питати вирок.
Веллер мав заплатити три фунти за перший напад і по два за дальші. Вінкла було засуджено до штрафу в два фунти, Снодграса — в один фунт. Крім того, всі вони мусили дати підписку, що не будуть порушувати спокій підданців його величності взагалі, а найвідданішого підданця Даніела Грамера — зокрема. Від Піквіка та Тапмена він зажадав поручителів.