Містер Пітер Магнус і з природи був дуже відвертої вдачі, а бренді з водою викликало приховані на самому споді його душі секрети.
Докладно розповівши про себе, про свою родину, своїх знайомих, друзів, свої розваги, свою працю й про своїх братів (балакучі люди завжди мають багато чого розповісти про їхніх братів), містер Магнус втупив крізь свої кольорові окуляри синій погляд у містера Піквіка і, удаючи скромність, спитав:
— А як, на вашу думку, містер Піквік, чого я сюди приїхав?
— Слово честі, — завагався містер Піквік, — я не можу вгадати. Мабуть, у справах?
— Ви почасти вгадали, сер, — відповів містер Магнус,— але почасти й помилилися. Спробуйте ще раз.
— Мені доводиться здатись на вашу ласку. Захочете — скажете, захочете — ні: бо я ніколи не домізкуюсь до цього, хоч би думав, цілу ніч.
— Та невже? Хе-хе-хе! — засміявся, почервонівши, містер Пітер Магнус. — А що сказали б ви, містер Піквік, якби я приїхав сюди свататись? Хе-хе-хе!
— Сказав би, що ви маєте багато шансів на успіх, — усміхнувся одною з найпроменистіших своїх усмішок містер Піквік.
— Та ну! Ви й справді так думаєте? Справді? Скажіть.
— Безперечно.
— Ні, то ви, напевне, жартуєте?
— Ні в якому разі.
— Тоді дозвольте вже відкрити вам один секрет, містер Піквік, дарма що я — людина страх яка ревнива. Леді вже тут, у цьому будинку.— По цих словах містер Пітер Магнус зняв свої окуляри, підморгнув і начепив їх знову.
— Ось чого ви раз-у-раз вибігали з кімнати перед обідом, — лукаво зауважив містер Піквік.
— Так; ви вгадали. Але я не такий дурний, щоб навертатись їй на очі.
— Що ви кажете?
— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці— капелюх, і вони, сподіваюся, справлять найкраще враження.
— Я думаю,— погодився містер Піквік.
— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюха, які так личили б мені, більше не знайдеш ні за які гроші, містер Піквік.
Містер Піквік поздоровив з таким набутком щасливого власника непоборного одягу, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.
— Вона — чудове створіння,— сказав він нарешті.
— Правда?
— Надзвичайне,— ствердив містер Магнус.— Вона живе миль за двадцять звідси, містер Піквік. Я знав, що вона мала приїхати сюди надвечір сьогодні і перебути тут увесь завтрішній день, і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб свататись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?
— Дуже можливо, що й так,— одповів той.
— Вибачте, дуже прошу,— перепросив містер Пітер Магнус,— але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.
— Значно менш приємна справа, як ваша,— признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя.— Я приїхав сюди, сер, викрити шахрайство й брехливість однієї особи, на яку я сліпо звірявся.
— Це й дійсно дуже неприємна справа,— погодився містер Пітер Магнус.— Жінка, я гадаю, га? Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів зо три чи чотири.
— Дуже вдячний за співчуття, яке ви виявили в моєму сумному випадкові,— сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, — але...
— Ні, ні,— перебив його Пітер Магнус.— Ні слова більше. Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?
— Початок першої.
— Боже мій, як пізно! Час уже лягати. Я пошкоджу собі, сидячи тут, бо буду занадто блідий ранком.
Згадавши про можливість такого лиха, містер Пітер Магнус зараз же покликав покоївку. Коли смугнасту торбу, червону торбу, шкіряну коробку на капелюх і пакунок у коричневому папері віднесли до нього в спальню, він і сам пішов туди з японським свічником у руках. Містера Піквіка з другим японським свічником покрученим коридором відвели в інший кінець будинку.
— Це — ваша кімната, сер,— сказала йому покоївка.
— Гаразд,— промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.
То був досить просторий номер з двома ліжками і з каміном; вигідніше, зрештою, приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомості з готелем.
— На другому ліжку ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.
— О, ні, сер.
— Дуже добре. Перекажіть моєму слузі, щоб вія приніс мені теплої води завтра пів на восьму, і скажіть йому, що сьогодні він мені більше не потрібний.
— Слухаю, сер,— і, сказавши надобраніч, покоївка пішла, залишивши містера Піквіка самого.
Посидівши деякий час біля каміна, містер Піквік відчув, що засинає, і почав роздягатися, аж тут згадав, що внизу на столі він забув свого годинника. Годинник той містер Піквік носив у своїй жилетній кишені більшу кількість років, ніж нам хотілося б назвати. Він звик до нього. Думка про можливість заснути, не чувши його лагідного цокання під подушкою або на столику коло ліжка, здавалась містерові Піквіку неймовірною. Отже, не бажаючи дзвонити такого пізнього часу, він одягнув фрак, який тільки но скинув, і, взявши в руку японський свічник, тихенько подався на перший поверх.
Що більше східців проходив містер Піквік, то більше їх, здавалось, залишилося пройти ще, і, коли йому випадало, потрапивши в якийсь вузький коридор, почати поздоровляти себе з закінченням подорожі, перед його здивованими очима раптом з'являлися нові сходи. Нарешті йому пощастило добратися до передпокою, через який, він пригадував, вони входили в будинок. Дослідивши низку проходів і зазирнувши в силу кімнат, він, кінець-кінцем, опинився таки в тому кабінеті, де вони перебули вечір, і знайшов на столі свою власність.
Містер Піквік, тріумфуючи, вхопив годинника й побрався назад до своєї спальні. Але коли зійти вниз було так трудно, то подорож нагору здавалась незрівнянно труднішою. В усіх напрямках ішли ряди кімнат, оздоблених коло дверей чобітьми найрізноманітніших розмірів, фасонів і форм. Двадцять разів повертав він ручку дверей кімнати, що достеменно нагадувала його спальню, але брутальний оклик "що треба?" примушував його тікати з надзвичайною швидкістю. Він доходив аж до розпачу, коли його увагу привернули відчинені двері. Він глянув усередину. Нарешті! В кімнаті стояли два ліжка, так само як, він то чудово пам'ятав, стояли вони в його спальні, і в каміні жеврів ще вогонь. Свічка, не дуже довга й тоді, як він її одержав, через протяги в коридорах, згоріла швидше, ніж звичайно, і погасла, як тільки він причинив двері. "Нехай",— подумав містер Піквік,— я можу роздягтися й при світлі каміна.